Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

Я ще навіть не допила свою першу каву, як мій телефон завібрував.

Гордій.

Я зітхнула й натиснула кнопку відповіді.

— Так, шефе?

— Зайди до мене.

Його голос звучав глухо.

— Щось термінове?

— Дуже.

— Може, хоча б…

— Заходь негайно.

Я закотила очі.

— Йду.

Ну що ж, починається…

Я поклала телефон, зробила великий ковток кави й попрямувала до його кабінету.

Коли я зайшла, Гордій сидів за столом, схилившись над паперами.

А ще…

Тримав пляшку води біля лоба.

Я на нього поглянула, а він лише зітхнув примружуючи очі.

— Голова…

Я схрестила руки.

— Це тому що ти вчора майже всю пляшку віскі самотужки видудлив?

— Я не приймав тебе на роботу, щоб ти читала мені лекції, — пробурмотів він.

— А даремно, — я знизала плечима.

Він глибоко видихнув, відклав пляшку й потер обличчя руками.

— Мені потрібна твоя допомога.

Я насторожилася.

— Що, знову похмілля?

— Гірше.

Він підняв голову й подивився на мене втомленим поглядом.

— Моя сім’я чекає від мене весілля.

Я кліпнула.

— І?..

— Вони знають, що в мене є дівчина… але не знають, що її вже немає.

Я замислилася.

— То в чому проблема? Просто скажи їм.

Він покрутив головою.

— Не можу. Це ускладнено… Дуже ускладнено.

Я зітхнула й перехрестила руки.

— Гордію. Якщо ти хочеш, щоб я допомогла, поясни мені нормально.

Він подивився на мене з сумнівом.

— Ти все ще носиш ту каблучку?

Я спантеличено глянула на свою руку.

— О.

Справді.

Я забула зняти її.

Гордій пильно дивився на мене.

— Це… може бути рішенням.

Я відчула, як у мене закралася підозра.

— Що ти задумав?

Він потер скроню.

— Усе дуже просто. Моя сім’я хоче зустрітися з моєю нареченою. І вони дізнаються, що щось не так, якщо я цього не зроблю.

— Гордій Ростиславович...

— Вони знають, що в мене є дівчина. Але вони не знають, як її звати. Вони не знають, як вона виглядає. І вони чекають, що я нарешті представлю її офіційно.

Я вже відчувала, до чого він хилить.

— Ні.

— Навіть не вислухала!

— Мені не треба слухати!

Він потер чоло.

— Це буде ненадовго…

— Ні!

— Я дам тобі подвійну премію.

Я замовкла.

Він помітив моє вагання.

— Соломіє… Просто підіграй мені. Лише на тиждень. Потім я знайду інший вихід.

Я подумала.

Ідея була дурною.

Але…

Подвійна премія?

Ох…

Я видихнула.

— Лише на тиждень?

— Лише на тиждень, — він підняв руку. — Обіцяю.

Я повільно кивнула.

— Гаразд.

Його плечі помітно розслабилися.

— Дякую…

Я насупилася.

— Але якщо все піде не так… Це буде на твоїй совісті.

Він усміхнувся.

— Домовилися.

Я зітхнула.

Що ж…

Тепер я офіційно «наречена» свого шефа на цілий тиждень.