Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

Мене розбудив стогін.

Я розплющила очі й на мить не могла зрозуміти, що це було.

А потім почула, як хтось заворушився у моєму ліжку.

Я різко сіла, повністю прокинувшись.

О. Точно.

Гордій.

Я забула, що він тут.

Я повільно підвелася з дивана, відчуваючи легку розбитість у тілі.

Було вже світло. Ранок.

Зітхнувши, я пішла на кухню за кавою.

Проте не встигла зробити й кілька ковтків, як з кімнати знову пролунав голосний стогін.

Я обережно заглянула у спальню.

Гордій лежав на ліжку, притуливши подушку до голови, ніби це могло врятувати його від болю.

— Що… що сталося… — пробурмотів він, ледве відкриваючи очі.

Я схрестила руки на грудях.

— Як ти?

Він поморщився.

— Голова… розколюється…

— Тобі дивно?

Він повільно перевернувся на спину, витріщившись у стелю.

— Я нічого не пам’ятаю…

Я зітхнула.

— Чудово.

Гордій прикрив очі.

— Останнє, що я пам’ятаю… це ресторан… і… — він різко замовк.

Я чекала.

Нарешті він зітхнув.

— …І як мене кинули.

Його голос звучав глухо.

Я не знала, що сказати.

Він важко видихнув, потер обличчя, а потім раптом завмер.

— Почекай… — він підняв голову й подивився на мене наляканим поглядом. — Як… як я тут опинився?

Я скептично зиркнула на нього.

— Ти хочеш чесну відповідь чи лагідну?

— Чесну…

Я сіла на край ліжка.

— Ти набухався до стану безпам’ятства. Запхався у таксі, не сказав, де живеш, тому я привезла тебе до себе. Ти впирався у всіх сенсах цього слова, ледве не завалив мене біля дверей. А потім ти… — я на мить замовкла.

Він насторожено підняв брови.

— Що?

— Ти почав роздягатися, — спокійно відповіла я.

Запала тиша.

Гордій випростався у ліжку, моргнув раз, потім вдруге.

— Я… що?

— Роз-дя-гав-ся, — я зробила наголос на кожному складі.

— Тобто…

— Тобто, спочатку ти зняв піджак. Потім почав зривати з себе сорочку. Потім тягнувся до ременя…

— Господи… — він закрив обличчя руками.

Я усміхнулася.

— Я зупинила тебе вчасно.

— Тобто я не…

— Не повністю. Але близько до того.

Він знову застогнав, тепер уже від сорому.

— Ох, Боже…

Я піднялася.

— Тобі варто випити щось від головного болю.

Я пішла на кухню і повернулася зі склянкою води та аспірином.

Гордій узяв шипучу таблетку й кинув її у воду.

Ми обоє стежили, як вона розчиняється, утворюючи маленькі бульбашки.

— Це виглядає… — він похитав головою.

— Майже як твоє життя, — кивнула я.

Він підняв на мене втомлений погляд.

— Дуже смішно.

— Я намагаюся.

Він узяв склянку і зробив ковток.

Його обличчя зморщилося від кислого смаку.

— Фу…

— Ти цього заслужив, — сказала я, перехрестивши руки.

Він зітхнув і допив усе.

— Дякую…

— Хочеш сніданок?

Він різко заперечливо похитав головою.

— О, ні. Ні. Тільки не їжа.

— Похмілля?

— Жахливе.

Я стенула плечима.

— Тоді… тобі час іти.

Він глянув на мене здивовано.

— Ось так? Просто «час іти»?

— А що, ти хотів романтичний сніданок у ліжко?

Він смішливо фиркнув.

— Ні…

— От і добре. Бо мені треба збиратися на роботу.

Гордій повільно сів на край ліжка.

Я помітила, як він прикрив очі, коли в голові знову запульсувало.

— Чорт…

— Ось чому не варто пити літрами віскі.

— Ти мене повчаєш?

— Я просто констатую факт.

Він потер скроні, потім піднявся.

— Добре… Я піду.

Я провела його до дверей.

Він зупинився, вже взявшись за ручку.

Його голос був тихий.

— Дякую, Соломіє.

Я знизала плечима.

— Не дякуй. Просто більше не роби так.

Він кивнув і, не озираючись, вийшов.

Я зачинила двері й видихнула.

— Ну і нічка…

Подивилася на годинник.

А тепер час повертатися до нормального життя.

Я пішла у ванну, налаштовуючись на новий день.