Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

Я стояла біля ресторану, стискаючи телефон у руці та намагаючись впіймати таксі.

Перше просто промчало повз мене, навіть не пригальмувавши.

Друге було зайняте.

Я видихнула, роздратовано провівши рукою по волоссю.

— Чудово… просто чудово…

В цей момент мій погляд випадково ковзнув у бік Гордія, і я… отетеріла.

Він стояв трохи осторонь, похитуючись, і пив віскі просто з пляшки.

Я кліпнула.

Звідки він її взяв?!

— Гордію! — я швидко підійшла до нього. — Ти що робиш?!

Він повільно повернув до мене голову, ніби ледве впізнаючи.

— П’ю… — промовив він протяжно, підносячи пляшку до губ.

— Але ж… але ж ти нібито  виходив з ресторану без неї.

Він хитро всміхнувся.

— А ти… не помітила… — він зробив ще один ковток і ледь не впустив пляшку. — Тссс… секрет.

Я закотила очі.

— Ну прекрасно. А зараз що? Ти вирішив напитися вщент прямо посеред міста?

— Угу, — він підняв пляшку, але я швидко її вихопила.

— Гей! — він невдоволено зиркнув на мене.

— Досить. Уже досить, — я зітхнула.

Він надув щоки, ніби дитина, у якої відібрали іграшку.

— Ти зла…

— А ти п’яний.

Він хмикнув і раптом зробив крок уперед.

Я відсахнулася, коли він несподівано оперся на мене всією вагою.

— Ой-ой-ой! Стояти! — я намагалася втримати рівновагу, але він був набагато важчий.

— М-м-м… — пробурмотів він мені у волосся.

— Гордію, будь ласка, давай ти не впадеш тут?

— Я… хіба я падаю? — він підняв голову, потім знову опустив її на моє плече. — Тут… зручно…

— О Боже…

У цей момент нарешті зупинилося таксі.

Я відкрила дверцята й буквально запхала його всередину.

— Куди їхати? — запитав водій.

Я завмерла.

Чорт.

— Гордію, де ти живеш? — я потрусила його за плече.

Відповіді не було.

— Гордію!

— Ммм… — він щось пробурмотів, але це було нерозбірливо.

Я видихнула.

— До мене, — втомлено кинула я водієві адресу.

Таксі рушило, а Гордій тим часом знову потягнувся до пляшки.

— Та ну ні, — я спробувала її забрати, але він ухилився.

— Я сильніший… хе-хе, — він підморгнув і зробив ще ковток.

— Гордію!

— Соломіє… знаєш що?

— Що?

Він раптом поклав голову мені на плече.

Я завмерла.

— Ти пахнеш… чимось смачним… — пробурмотів він.

Я нервово всміхнулася водієві, який глянув у дзеркало заднього виду.

— Його трохи… заносить.

— Я бачу, — хмикнув водій.

Я відвернулася до вікна й закрила очі.

Якого біса я вв’язалася в це?!

*****

Я ледве дотягла його до під’їзду.

— Гордію, перестань хитатися!

— Я не хит… хит… хитавка!

— Ну, майже, — я смикнула його до ліфта.

Він сперся на стіну, прикрив очі.

— Класний ліфт…

— Ага. Справжня розкіш.

Двері відчинилися, і я потягнула його в коридор.

Проблема була в тому, що Гордій став… важким.

Він буквально повис на мені.

— Давай-давай, ще трішки, — бурмотіла я, намагаючись відкрити двері своєї квартири.

Нарешті я завела його всередину й зачинила двері.

— Готово. Ти вдома.

Гордій раптом втратив рівновагу й завалився назад.

Я встигла підхопити його за сорочку, але сама ледь не впала разом із ним.

— Агов! Ти що!

— Гравітація… сильна… — пробурмотів він.

Я дотягла його до ліжка й допомогла сісти.

— Знімай піджак.

— Добре…

Він потягнувся не до піджака, а до ґудзиків сорочки.

Я швидко схопила його за руки.

— СТОП.

— Що? — він розгублено моргнув.

— Просто… піджак.

— Але ж… я спати буду…

— У трусах тобі спати не треба!

— Чому?

Я прикрила обличчя руками.

— Господи…

Гордій тим часом зняв піджак і кинув на підлогу.

Потім почав знімати сорочку.

— Гордію!

— Що?

— Лягай і засинай!

Він зупинився, подивився на мене винуватими очима.

— Я заважаю?

Я відкрила рота, потім закрила.

Цей чоловік доведе мене до інфаркту.

— Ні. Просто… лягай.

Він зробив спробу зняти штани.

— НІ.

Я схопила ковдру й просто накрила його з головою.

— Спи!

З-під ковдри почувся сміх.

Я сіла на край ліжка й важко видихнула.

Якого біса це відбувається зі мною?!

Через хвилину дихання Гордія вирівнялося.

Він заснув.

Я повільно піднялася, взяла піжаму й попленталася у ванну.

— Ну і нічка… — пробурмотіла я, дивлячись на своє відображення.

Я швидко перевдяглася, почистила зуби й нарешті лягла на диван.

Моє ліжко було зайняте.

Я закуталася в ковдру й подивилася на стелю.

— Мені це наснилося… — пробурмотіла я.

З кімнати долинуло мурмотіння Гордія.

Я закрила очі.

Ні. Це не сон. Це – моє життя.