Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

Я поспішала до ресторану «Royal Sapphire», одночасно проклинаючи власну неуважність і невезіння.

Каблучка досі була в мене на пальці.

Я ховала руку в кишеню плаща, сподіваючись, що Гордій не помітить. Якщо я просто покладу коробочку на стіл і швидко втечу, то, можливо, мені вдасться уникнути незручних пояснень.

Величезні двері ресторану відчинилися переді мною, і я ступила всередину.

Атмосфера була витонченою: приглушене світло, м’яка класична музика, запах дорогого вина та пряних страв.

Я провела поглядом по залі й нарешті побачила його.

Гордій сидів біля вікна, спершись ліктем на стіл. Перед ним стояла недопита склянка віскі, ще одна порожня, а поруч — пляшка, яка була відкрита не так давно.

Я завмерла.

Що сталося?

Замість того щоб чекати на дівчину, якій мав зробити пропозицію, він сидів один. І виглядав так, ніби його тільки що кинули.

Зітхнувши, я підійшла ближче.

— Ви ще приймаєте гостей? — тихо запитала в офіціанта.

— Ми скоро зачиняємось, але якщо ви до того пана, то… думаю, він буде радий компанії.

Я кивнула і попрямувала до столика.

Гордій не помітив мене одразу. Він пильно дивився на стіну, ніби там була відповідь на всі його запитання.

Я обережно опустилася на стілець навпроти.

— Ем… доброго вечора?

Він повільно підняв на мене очі.

— А, Соломія… — хрипко мовив і потягнувся до пляшки. — Ти принесла?..

— Ага, — я швидко дістала коробочку й поклала її на стіл.

Гордій втупився в неї так, ніби вона була вибухівкою.

— Не знадобиться, — сухо кинув він і зробив великий ковток віскі.

Я трохи напружилася.

— Тобто?

Він різко засміявся. Гірко й без радості.

— Вона… — він махнув рукою, — сказала, що ми не підходимо одне одному. Прямо тут. У цьому ресторані.

Я здивовано кліпнула.

— Вона пішла, залишивши мене з каблучкою, яка, виявляється, була «зайвою».

Він підняв погляд на мене й ледь помітно всміхнувся.

— Знайома ситуація, еге ж?

Я не одразу зрозуміла, що він має на увазі, але потім…

Каблучка.

На мені.

Я рефлекторно сховала руку під стіл.

— Ой, що ти… — я нервово всміхнулася. — Це зовсім інша ситуація!

— Ага, звісно, — він уважно подивився на мене, потім відставив склянку й відкинувся на спинку стільця. — Ну, кажи. Як ти її примудрилася нап’ялити?

— А якщо я скажу, що просто захотіла подивитися? — пробурмотіла я, намагаючись вигадати, як уникнути розмови.

Він нахилив голову, ніби роздумуючи, а потім знову засміявся.

— Ти… випадково зробила мені пропозицію, Соломіє?

Я спалахнула.

— О Боже, ні!

Він усміхнувся куточками губ.

— Ну, судячи з того, як ти її ховаєш, вона там не просто так.

— Я… ну… — я зітхнула. — Вона не знімається.

Він підняв брови.

— Справді?

— Ага. Я пробувала все. Мило, нитку, навіть пішла в ювелірний магазин, але вони нічим не змогли допомогти.

Я зітхнула й поклала руку на стіл, відкриваючи каблучку.

Гордій узяв мою руку в свої.

Я завмерла.

Його пальці були теплими, сильними, і коли він обережно провів подушечками по моїй шкірі, мене трохи обсипало мурашками.

— Дійсно застрягла, — буркнув він.

— Я ж казала…

Він нахилився ближче, і в його очах промайнув ледь помітний інтерес.

— Знаєш, якщо я зараз стану на коліно, це буде дуже незручна ситуація.

— Навіть не думай, — я закотила очі.

Він коротко засміявся.

У цей момент до нас підійшов офіціант.

— Перепрошую, але ресторан уже зачиняється.

Гордій кивнув, швидко розрахувався, а потім встав.

— Ходімо, міс «Моє-Життя-Перетворилося-На-Фарс».

Я зітхнула й підвелася.

— Гаразд… але що мені тепер робити з каблучкою?

Гордій зупинився біля дверей, задумався, а потім глянув на мене з легким усміхом.

— Може, це знак?

— Знак чого?

Він нахилився ближче й прошепотів:

— Що тобі варто було виходити за мене, а не їй.

Я вражено витріщилася на нього, а він просто засміявся й відчинив мені двері.

Я вийшла на нічну вулицю, знервовано глянувши на каблучку.

Ну все, тепер це точно перетворюється на фарс…