Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

Та не барись! — Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого. — Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом… Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив’яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!

Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.

Через годину вони виїхали на битий шлях.

— Незабаром озеро, хлопці, — сказав Чорнобай. — Ще милі дві…

Зненацька він замовк і почав прислухатись.

— Ви нічого не чуєте?

Всі зупинились.

— Ніби вершник скаче, — невпевнено промовив довготелесий Митрофан.

— Не ніби, а справді вершник, — промовив другий пахолок, у білому башлиці. — О–о, чуєте? Наближається сюди… Здається, один.

Здалеку почувся дзвінкий тупіт — кінь мчав галопом.

— Хтось поспішає в Чорнобаївку, — сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: — Тхоре, від’їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут — дізнаємося, хто це…

Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.

Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника — він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.

Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.

— Хто ви? — запитав збентежено.

— А ти хто? і куди прямуєш? — в свою чергу спитав Чорнобай.

— Я їду в Чорнобаївку.

— До кого?

— До Петра Чорнобая.

— Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під’їжджай сюди!

Вершник трохи під’їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.

Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.

— Ху, це таки ви, пане! — Він стьобнув коня і під’їхав упритул. — Я від полковника…

— Що з батьком? — кинувся Чорнобай. — Йому погіршало?

— Помирає… Просив, щоб ви негайно прибули до нього, їдьмо!.. Дорога кожна мить!

— Мати Божа! — скрикнув Чорнобай. — Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кінь…

— Будемо сподіватися на краще. Але не гаймося!

— Їдемо! Герасиме, ти зі мною! А ти, Митрофане, з Тхором…

Він щось шепнув пахолкові на вухо і з місця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим і посланець погнали за ним.

Тхір, ведучи на поводі Арсенового коня, виїхав з–за кущів на шлях, спитав:

— Що він сказав, Митрофане?

— Щоб ми самі зробили з цим хлопцем усе, що треба.

— Хай йому чорт! Мені вже набридло волочитися по степу! і хоч би було з–за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам — дулю з маком!.. Повернемося додому — ні за що буде й горло промочити.

— То що ти радиш? — запитав спроквола Митрофан. — Порішити запорожця тут і не сурганитися до озера?.. Про мене, і так можна! Чорнобаєві хотілося помучити його, а нам це ні до чого! Хай помирає легкою смертю!

— Який ти недоумкуватий, Митрофане, — пробурчав Тхір, підводячись на стременах, щоб хоч трохи зрівнятися з високим, мов жердина, товаришем. — Тобі розжуй і в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дівчат не дасть і злотого. А нам би непогано мати з цієї тяганини хоч який–небудь зиск…

— Зиск? — вирячився пахолок.

— Давай повернемося зараз до Алі, — швидко зашепотів Тхір, — і запропонуємо йому цього козака! Ти ж чув — він хотів його купити. Як ти думаєш, скільки дасть за нього?

— Ти що — здурів? — аж відсахнувся Митрофан. — Чорнобай дізнається — голову зніме! У нього мова — коротка!

— А звідки він дізнається? Хіба самі розляпаємо?.. Скажемо, що посадили на палю, а потім почепили камінь на шию і кинули в воду. Хай пірне в озеро — пошукає… Алі ж попросимо, щоб теж мовчав, а цього хлопця продав кудись за моря.

Митрофан завагався, щось обмірковуючи неповоротким своїм розумом.

— Ну, чого тут довго думати? — не вгавав Тхір. — Татарин дасть за нього бідно сто цехінів. Покладемо до кишень по півсотні. Чи їх у тебе забагато є?

— Кий чорт! Навіть ні за що пива випити. Заборгував шинкареві півдуката… [14]

— А то зразу розбагатієш! Алі заплатить — не перший раз маємо з ним справу. Їдьмо, поки не світає. Бо татари знімуться — шукай тоді вітра в полі!

Митрофан пошкріб рукою потилицю:

— Страшнувато, правда…

Це означало згоду. Хистку, непевну. Але Тхореві більшого й не треба. Він швидко повернув коней і погнав назад.

…Алі довго не торгувався. Помацавши м’язи, зрозумів, що перед ним якнайкращий товар, і зразу ж заплатив гроші. Закляклого Арсена зняли з коня і прив’язали до гурту невільників.

7

Потяглися довгі дні важкого переходу. Ногайці[15] найчастіше нападали і брали ясир пізньої осені і взимку, коли позамерзають ріки. За багато десятиріч шлях до Криму був усіяний кістками нещасних, скошених простудою і виснаженням, гострою шаблею і голодом.

Алі був досвідчений людолов. Він знав потаємні стежки, на яких рідко чатували козацькі дозори, і завжди щасливо виводив з України переобтяжений здобиччю чамбул. Але й він боявся раптового козацького наскоку, тому, не жаліючи невільників, батогом і шаблею гнав їх без відпочинку по п’ятнадцять годин на добу. Тим, хто захворів чи до крові підбив або відморозив ноги, без жалю зносив голову.

Бранців гнали пішки. Лише молодих красивих дівчат, призначених для гаремів, везли на конях: то був коштовний товар. Літніх жінок і дітей не зв’язували. Зате за чоловіками наглядали суворо: десятками приторочували до сідел і тягли, мов худобу.

Арсен у своєму десятку йшов перший: за спиною сирицею скручено руки, довгий міцний аркан навколо стану невблаганно тягнув усе вперед і вперед — у Крим, у неволю, на смерть.

На другий день, коли чамбул поспішно, шоб здалеку не помітила козацька сторожа, перевалював через високий пагорб, попереду стривожено загули голоси.

У Звенигори радісно тьохнуло серце. Невже запорожці?

Він гарячково занишпорив поглядом навкруги, сподіваючись побачити розсипаний стрій вершників. Але всюди тільки безлюдна, безмежна далина. Чого ж заметушилися татари? Що стривожило їх?

Ось від чамбула відірвалося п’ятеро вершників і чвалом понеслися в долину. Сполохано спурхнула з бур’яну важка зграя ситих дрохв.

Арсен глянув