Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Піднявшись угору, я знайшла нашу спальню, ще дві кімнати, ймовірно, також гостьові, величезний гардероб і кабінет Лео з високими вікнами. Усе було облаштовано зі смаком, над дизайном тут справді постаралися. Та навіть усі ці розкішні інтер’єри не могли розвіяти відчуття спустошеності, яке я несла в собі.

Коли опівдні я спустилася вниз, маючи на меті допомогти Мерлін, вона лише нагодувала мене супом і сказала, що я повинна відпочивати. Від чого, власне? Я б могла поїхати до міста, але що б я там робила? Тож решту часу я провела з книжкою в руках, поки не почула, як біля будинку припаркувалася машина.

Звук відчинених вхідних дверей повідомив про те, що хтось зайшов. Я знала, що це Лео, але не поспішала йти до нього. Правду кажучи, не мала уявлення, як тепер поводитись. Ми були мов двоє незнайомців, яких обставини силоміць зв’язали докупи.

— Мерлін приїде завтра зранку. Ти не вечеряла? — його голос долетів до мене, коли він з’явився на порозі бібліотеки.

Він виглядав так, ніби вчора нічого не сталося. А я не знала, як реагувати: підтримувати цю гру «звичайної вечірньої розмови» чи нагадати про наші реальні стосунки, переповнені болем і непорозумінням.

— Я не голодна, — мовила я, зводячи погляд від книжки. Сьогодні я з’їла більше, ніж за останні декілька днів, тож це була правда.

— Не потрібно голодувати лише через те, що я тут, — він говорив спокійно, але в його голосі чувся натяк на втому або надію, що я раптом передумаю.

— Світ не крутиться навколо тебе, Лео. Я справді не голодна.

Він на мить затримав на мені свій погляд, у якому промайнуло ледь помітне розчарування чи, може, втома. Тоді коротко кивнув і вийшов, залишивши мене з моїми думками, серед яких панувала порожнеча і невпевненість у тому, що буде далі.

Я просиділа так ще близько години, відчуваючи, як кожна хвилина розтягується в нескінченність. Зрозумівши, що більше не витримаю пасивного чекання, я вирішила діяти. Не знайшовши Лео в нашій спальні, попрямувала до його кабінету. Постукала у двері, а потім увійшла й обережно зачинила їх за собою.

Він сидів за столом у сорочці, закотивши рукави до ліктів. Піджак лежав недбало на дивані. Я зловила себе на думці, що він щойно повернувся з офісу, і міг би просто відпочити, але, схоже, робота не відпускала його навіть тут. Хоча, чи мало це тепер значення для мене?

— Щось сталося? — запитав Лео, відкладаючи папери вбік і переводячи погляд на мене.

— Так, — видихнула я, сідаючи в крісло навпроти його столу. — Я не хочу сидіти тут, як папуга в клітці.

Він нахилився трохи вперед, його погляд був спокійним, але відстороненим:

— Я не зовсім розумію, у чому, власне, проблема?

— Звісно ж, ти не розумієш, — прошипіла я, відчуваючи, як у мені закипає роздратування.

— Аріель, у чому проблема? — повторив Лео, цього разу його голос звучав трохи тепліше.

— Я хочу їздити до міста, бачитись із мамою, Евелін... У мене ж можуть бути власні справи! — я намагалася говорити спокійно, але відчувала, як голос починає зрадливо дрижати.

Боже, чому я повинна пояснювати йому такі елементарні речі?

Лео нахилив голову, виказуючи своє нерозуміння. І це мене просто розлютило.

— Цього не було прописано в договорі, тож я не зобов’язана сидіти тут постійно, — я розвела руками, ніби показуючи, наскільки це очевидно. — Або ти заховав це дрібним шрифтом?

Лео підвівся зі свого місця за столом і підійшов ближче. Він опустився навпроти мене, витримавши паузу, перш ніж втомлено видихнути.

— Звісно, ти можеш їхати, куди схочеш, — почав він спокійно, — тільки таксі тут рідко буває, тому я краще пришлю тобі водія з фірми. Він возитиме тебе куди захочеш.

— Звісно, — усмішка в мене вийшла швидше саркастичною. — Тобі обов’язково треба знати кожен мій крок? Я що, не можу вільно пересуватися?

— Аріель, — він тихо промовив моє ім’я і злегка торкнувся моєї руки, проведучи пальцем по зап’ястку. Від його дотику я здригнулася, не знаючи, як реагувати. — Це лише задля твоєї ж безпеки. І в тебе поки що немає прав, щоб водити самій. Тож він лише забиратиме тебе і відвозитиме.

Я нервово ковтнула, відчуваючи дивне поєднання злості й безсилля. Він робив це зовсім не прохально, а як факт, з яким я повинна змиритися. І мені здавалося, що щоразу, коли я намагаюся вирватися із цієї “клітки”, її стіни лише стають вищими.

— Щодо умов... Про «зігрівати ліжко»... Чорт, я сказав це під впливом емоцій. Ніякого «примусу» не буде, — його голос звучав приглушено, а погляд, спрямований на мене, видавав цілковиту розгубленість. Серце стислося від болю, бачачи його в такому стані. — Я б ніколи не змусив тебе, якщо ти сама цього не захочеш.

— Справді? — я не могла стримати іронії у власному голосі. — Не шкода грошей, які ти витратив на мене? Чи, може, я вже знизилася в ціні? — Сама не розуміла, чому я не могла зупинитись. Натомість кожне моє слово розривало повітря ще більшою недовірою.

— Янголе… — Лео повністю опустився на коліна напроти мене, його очі благали про розуміння. Він обережно торкнувся моїх долонь, ніби боячись налякати. — Якби я міг повернути вчорашню ніч, я б ніколи не сказав того, що сказав.

У кімнаті запанувала напружена тиша. Його дотик був теплим, але водночас сповненим провини та сорому. Я бачила, як він шукає в моїх очах бодай промінчик прощення чи надії, та чи здатна я подарувати йому це зараз?

— Клянусь, я не взяв би тебе силою, — його голос зірвався на тихий шепіт, і я, навіть попри все, що між нами сталося, вірила, що Лео не настільки покидьок. Він здатен на підлі вчинки, але не на таке.

Я опустила погляд на його руки, які обережно торкалися моїх колін. І лише зараз помітила почервонілі кісточки на пальцях, деякі із них були розбиті до крові. Я ненавиділа його, але факт того, що він зробив це після вчорашнього, тому що думав, що я злякалась того, що він візьме мене силою, змусив серце стискатись від болю.