Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Сьогодні її голос був не схожим на вчорашній.
У ньому не було співу. Не було казки.
Було… щось крихке. Наче скляна кулька, яку легко впустити.

— Маленький мій, — прошепотіла вона, притиснувши долоню до живота, — іноді мені страшно.
Страшно, що я не впораюся. Що не знатиму, як тебе заспокоїти, коли ти плакатимеш.
Що не зможу дати тобі всього, чого ти заслуговуєш.

Її серце билося швидше. І кожен її подих пронизував мене — тривожною хвилею.
Мені хотілося простягти руку. Сказати їй:
Я тут. І ми вже разом. Уже вистачає.

— Мені страшно, що світ буде жорстоким. Що ти знатимеш біль раніше, ніж любов.
Що колись ти запитаєш: "Мамо, навіщо ти мене народила?"

Її голос зламався. І сльоза — тепла, як літо — впала на шкіру.
Я це відчув.
Нею. Собою. Удвоє.

А тоді…
Я злегка штовхнув її зсередини.
М’яко. Несміливо. Наче кажу:
Я вибрав тебе. Бо ти — справжня.

Вона засміялась крізь сльози.
— Ти почув мене?
Так, мамо. Почув.

У цю мить страх став трохи меншим. Бо ми вже навчилися чути один одного — не словами. А серцями.

---