Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

Тінь художника знову простяглась за пензлем, тінь музикантки повернулась до скрипки, тінь кота — до свого диму над димарем. Всі тіні знайшли своїх господарів. Тиша спустилась на вулицю, сповнена легкого полегшення і казкової злагоди.

З того часу, коли в місті Ф. з'являється перша вечірня зірка, кожен з ніжністю поглядає на свою тінь — адже вона теж хоче бути на своєму місці.

Місто Ф. і Заячий струмок бажань

На околиці міста Ф., де починається ліс і шум вітру змішується з шелестом листя, протікає Заячий струмок. Невеликий, вузенький, настільки мілкий, що через нього можуть перестрибнути навіть найменші зайченята — саме тому він і отримав свою назву.

Але ця прозора, весела вода — не проста. У давні часи старі мешканці міста казали, що струмок той виконує найпотаємніші бажання. Та не кожне — лише ті, що щирі, добрі й народжені з великого серця.

Діти знали: щоб бажання здійснилося, треба знайти білу камінчинку на дні струмка, потримати її в руках і прошепотіти те, що справді важливо. Потім — покласти камінчик назад у воду. І тоді струмок починає тихенько дзюрчати мелодію, схожу на шепіт: «Я почув… Я пам’ятаю…»

Одна дівчинка, Марічка, побажала, щоб її старий кіт більше не хворів. Малий хлопчик Максим попросив знайти нового друга. А літній чоловік, колишній машиніст, мріяв ще раз почути стукіт поїзда, як у молоді роки.

І траплялося щось неймовірне: котик поволі видужував, у Максимка на подвір’ї з’являвся новий сусід — ровесник, а чоловік, прокинувшись вранці, раптом чув крізь сон ритмічний гуркіт коліс — немовби поїзд приїхав просто до його серця.

Заячий струмок і досі тече собі, ніби звичайний — але кожен, хто підійде до нього з добрим наміром, обов’язково відчує легеньке тремтіння води, мов легке "так" у відповідь на надію.

Місто Ф. зберігає свої таємниці — і ділиться ними з тими, хто вміє мріяти.

Місто Ф. і сни Курганів

На околицях міста Ф., де поле зустрічається з небом, здіймаються древні кургани. Вони спокійно дрімають під ковдрою трав і моху, мовчазні й величні. Ніхто вже достеменно не знає, хто їх насипав: кочівники чи племена пращурів, чи, може, самі духи вітру. Але всі відчувають: там живе Час.

Кургани не просто лежать — вони сплять. І бачать сни. Їм сняться герої у бронзі й шкірі, що стоять на варті степу. Сняться багаття, пісні, що пливуть у ніч, і танці під зорями. Сняться стародавні мови, які вібрують у повітрі, як струни.

Іноді хтось із містян — художник, вчитель, школяр — приходить сюди, просто посидіти. Вітер ніжно торкає обличчя, а земля під ногами... ніби шепоче щось стародавнє. Дехто каже, що бачив сни курганів уві сні — і повертався звідти з натхненням, з новою мелодією, з віршем чи добрим рішенням.

Кургани не ображаються на забуття. Вони знають: їхній час — у серцях. Вони — мов дідусі, що тихо посміхаються, коли бачать, як граються онуки. Вони пам’ятають свою молодість і раді, що нові покоління приходять, слухають, поважають.

А на світанку, коли перші промені торкають їх схили, кургани тихо дякують небу — за ще один день, коли можна спати, бачити сни, і берегти давнє тепло для майбутніх людей.

Курган Переп’ят і Переп’я́тиха — охоронці міста Ф.

На південному краю міста Ф., де земля переходить у високий степ, здіймаються два кургани — Переп’ят і Переп’я́тиха. Старожили кажуть, що це не просто пагорби, а вічні вартові міста. Переп’ят — мовчазний і могутній, схожий на козацького отамана, а Переп’я́тиха — м’яка на вигляд, але з глибоким спокоєм у серці, як берегиня роду.

Кажуть, що в давні часи вони були людьми — мужнім воїном і мудрою жінкою, що боронили край від навали. Коли ж настав їхній час, сама земля прийняла їх у свої обійми, і виросли над ними два кургани, мов свідки любові, сили і відданості.

Та вони не просто сплять. Вночі, коли над степом здіймається місяць, між курганами можна відчути легке тремтіння повітря, ніби шепіт: "Ми тут. Ми стежимо." Їхні силуети впізнає кожен мандрівник, що повертається в місто — і серце спокійно: місто під захистом.

Діти часто бігають неподалік, запускають повітряних зміїв, співають. А Переп’ят і Переп’я́тиха слухають — і посміхаються з висоти. Їм радісно, що місто живе, росте, сміється. А якщо щось загрожує — вітер від курганів починає говорити гучніше, попереджає, гукає.

Іноді хтось приносить польові квіти й кладе на схил Переп’я́тихи — за бабусю, за маму, за землю. А на Переп’яті зупиняються на хвилину юнаки — подумати, порадитись, набратись сили.

Так живуть вони — не мовчки, а в постійному спілкуванні з тими, хто чує серцем. І знає: місто Ф. має двох невидимих охоронців, що зберігають спокій і пам’ять поколінь.

Про місто Ф., де пішохідні переходи і світлофори

в складних стосунках

У місті Ф. все має свій характер — навіть пішохідні переходи і світлофори. Вони існують поруч, день за днем, служачи людям. Але стосунки між ними… складні. Як добрі сусіди, що все життя ділять один паркан.

Переходи пишаються своєю прямотою: "Ми — шлях. Ми ведемо людей." Вони розфарбовані в чіткі смужки, доглянуті, акуратні. Деякі — трохи зухвалі, новенькі "зебри", ще сяють білиною. Інші — вже стерті часом, але мають повагу, мов старі вчителі.

А світлофори… вони суворі. Вони — закон. Стоять височенно, блимають своїми очима і ніколи не відпочивають. Зелений — "можна", жовтий — "приготуйся", червоний — "стій!". Вони не люблять імпровізацій і завжди на сторожі порядку.

Іноді між ними трапляються суперечки. Переходи нарікають: "Без нас люди б не знали, куди йти!" А світлофори відповідають: "Без нас був би хаос!"

Але щоранку, коли сонце піднімається над дахами міста Ф., вони обоє стають на варту. Працюють разом, кожен на своєму місці. Бо знають — місту потрібні і напрямок, і ритм. Потрібна безпека, і трохи впевненості під ногами.

Іноді хтось із дітей махає рукою світлофору, або танцює "по зебрі" як по сцені — і тоді обидва, і світлофор, і перехід, наче посміхаються. Бо ж не важливо, хто головний. Важливо — служити спокою, навчаючи довіри і порядку.

Одного дня у місті Ф. поширилась чутка: з’явиться новий колір світлофора — бірюзовий! Чутка почалася, як завжди, з найбалакучішого пішохідного переходу біля театру. Він почув це від електрика, що щось лагодив у шафі зв’язку.

Світлофори одразу насторожились.