Читати книгу - "Незламна тиша, Марина Вітер"

          Парк був ще не зовсім зеленим — рання весна тільки пробуджувала місто. Артем ішов алеєю сам, у темному пальті, ховаючись від світу і власних думок. Йому потрібна була тиша. Простір. Відірватися від цифр, зустрічей, і… від її образу, що все частіше з’являвся в голові.

          Він не планував її побачити.

          Але вона була тут.

          У тонкому весняному пальті, з волоссям, зібраним у недбалий пучок, і… з маленькою дівчинкою років семи. Вона сміялася, крутилась, тримала повітряну кульку і тягнула Ольгу за руку:

— Тітусю, ну ще п’ять хвилин! Ну, будь ласка!

— Ліза, ми вже годину гуляємо, — усміхнулась Ольга, — а мені треба ще готуватись до завтрашнього уроку.

          Артем зупинився.

          У його світі не було таких моментів. Ніхто не тягнув його за руку. Ніхто не просив «ще п’ять хвилин». Усе було по графіку.

           А тут — живе щастя.

           Він зробив крок уперед, і в цей момент Ліза його помітила.

— А хто це? — запитала вона в Ольги, показуючи на нього.

           Ольга підняла очі — і серце в грудях стукнуло сильніше.

           Він.

— Просто знайомий, — тихо відповіла вона. І голос зрадив їй — став м’якішим.

— Ви гуляєте на самоті? — Артем підійшов ближче. — Для такої компанії це гріх.

— Іноді самотність — ліки, — відповіла Ольга, тримаючи дівчинку за руку. — Але сьогодні я не сама.

— Це ваша донька?

— Племінниця. Ліза. — Вона глянула на дівчинку, яка уважно розглядала Артема, зовсім без страху.

— Вона гарна. Як ви, — промовив він раптом.

             Ольга здивовано підняла брову.

— Ви комплімент зробили? Це щось нове.

— Я... намагаюсь бути трохи менш... холодним.

— Даремно, — усміхнулась вона з сумом. — Вам це личить.

              Він на мить замовк. А потім сказав:

— Я хочу поговорити з вами. Без актової зали. Без юридичних термінів. Просто... чесно.

— Про що?

— Про школу. І, можливо, про дещо більше.

             Вперше в її очах з’явилося щось інше, крім опору. Цікавість. Обережна надія. І тривога.

              Бо вона теж розуміла: ця зустріч була не випадковою.

              Це була точка, після якої вже не буде, як раніше.