Читати книгу - "Бігуни"

— They manage to get a helicopter, an airplane. Police[9], — каже Бранко.

Узгоджують план подорожі вздовж берегів острова, Бранковим човном. Куніцький телефонує до Польщі, до батьків, чує надтріснутий, такий близький голос батька, каже йому, що вони мусять затриматися тут ще на три дні Він не скаже правди. Все гаразд, просто мусять затриматися. Телефонує на роботу, повідомляє, що в нього невеликі проблеми, просить про три додаткові дні відпустки. Сам не знає, чому каже «три дні».

Куніцький чекає Бранка на пристані. Той знову з’являється у футболці з емблемою червоної мушлі, але це нова футболка, чиста, свіжа, — певно, в нього таких багато. Знаходять серед човнів на причалі невеликий катер. Сині літери, досить незграбно наляпані на борту, складаються в ім’я «Нептун». Куніцький пригадує собі, що пором, яким вони дісталися сюди, називався «Посейдон». І ще багато речей — бари, крамниці, човни — називаються «Посейдон». Або «Нептун». Ці два імені море викидає на берег, як мушлі. Цікаво, як вони домовилися про копірайт із тим богом? Чим йому платять?

Вони сідають у катер, маленький, тісний, радше моторний човен із дерев’яною кабінкою, абияк збитою з дощок. Бранко тримає там пляшки для води, порожні й повні. У деяких — вино з його виноградника, біле, міцне, смачне. Кожен тут має свій виноградник і своє вино. Бранко виймає з кабіни двигун і прикріплює його до корми. Двигун заводиться з третього разу, і з цієї миті вони мусять кричати один до одного. Шум нестерпний, але мозок небавом звикає до нього, як до грубої зимової одежі, що відділяє тіло від решти світу. Поволі в цьому шумі потопає краєвид дедалі крихітніших затоки й порту. Куніцький помічає будинок, у якому вони жили, навіть кухонні вікна й цвіт аґави, що розпачливо вистрілює в небо, наче скам’янілий феєрверк, тріумфальна еякуляція.

На його очах усе стискається й зливається: будинки — у темну криву лінію, порт — у хаотичну білу пляму, перетикану рисками щогл; зате над містечком виростають гори, голі, сірі, де-не-де скроплені зеленню виноградників. Вони ростуть, стають велетенськими. З материка, з дороги, острів здавався маленьким, тепер же видно його огром; маса скель, укладених у монументальний конус, кулак, що стримить із води.

Коли вони звертають ліворуч, випливаючи з затоки у відкрите море, берег острова видається стрімким, неприступним.

Джерелами руху є гребені хвиль, що б’ються об скелі, і збентежені людською присутністю птахи. Коли вони знову вмикають мотор, птахи сполохано летять геть. І ще — вертикальна смуга реактивного літака, який розтинає небо надвоє. Літак летить на південь.

Рушають. Бранко запалює дві цигарки і одну дає Куніцькому. Курити важко, з-під носа човна бризкають крихітні краплини й осідають на всьому.

— Дивися на воду, — кричить Бранко. — На все, що плаває.

Наближаючись до затоки з печерою, вони бачать гелікоптер — летить у протилежний бік. Бранко стає посередині човна й махає. Куніцький дивиться на машину, майже щасливий. Острів невеликий, думає він уже всоте, ніщо на ньому не сховається від погляду великої механічної бабки, все буде видно, як на долоні.

— Пливімо до «Посейдона», — гукає він до Бранка, але той вагається.

— Там нема проходу, — кричить Бранко у відповідь.

Проте катер завертає і сповільнює хід. Поміж скелі вони запливають із вимкненим двигуном. Та частина острова також мала би називатися «Посейдон», як і все тут, думає Куніцький. Бог побудував собі тут власні катедри — нефи, печери, колони й хори. Лінії непередбачувані, ритм хитрий і нерівний. Чорні базальтові скелі лисніють від води, ніби вкриті рідкісним темним металом. Тепер, у сутінках, ці споруди зворушливо сумні, це квінтесенція пустки, тут ніхто ніколи не молився. Куніцькому рантом здасться, що перед ним першовзірці людських храмів, що сюди потрібно привозити туристів, перш ніж вони поїдуть до Шартра чи Реймса. Він хоче поділитися цим відкриттям із Бранком, але занадто гучно, щоб розмовляти. Вони бачать інший, більший човен із написом «Policie. Split», який пливе вздовж стрімкої лінії берега. Човни наближаються один до одного, і Бранко розмовляє з поліціянтами. Нема жодних слідів, нічого. Принаймні так це розуміє Куніцький, бо розмову заглушує торохкотіння мотора. Вони, певно, спілкуються рухами губів і лагідним безпорадним знизуванням плечей, яке не пасує до їхніх білих поліційних сорочок із погонами. Показують, що треба повертати, бо за мить стане темно. «Завертайте», — ось усе, що чує Куніцький. Бранко піддає газу, і це звучить, як вибух. Вода ціпеніє від холоду, морем розходяться хвилі, дрібненькі, як мурашки на шкірі.

Причалювання до берега тепер зовсім інакше з вигляду, ніж удень. Спершу вони бачать яскраві вогні, які з кожною миттю щораз більше відриваються один від одного й шикуються уряди. Ростуть у дедалі глибшій пітьмі, виокремлюються, видно, які вони різні: світла яхт, пришвартованих коло берега, зовсім інакші, ніж вогники у вікнах, а освітлені вітрини відрізняються від рухомих посвітів машин. Безпечний краєвид освоєного міста.

Нарешті Бранко глушить двигун, і човен причалює до берега. Днище несподівано треться об каміння — вони причалили на невеликий міський пляж, біля самого готелю, далеко від пристані. Тепер Куніцький здогадується, чому. Біля рампи, на самому краєчку пляжу, стоїть поліційне авто, двоє чоловіків у білих сорочках явно на них чекають.

— Вони, певно, хочуть із тобою поговорити, — каже Бранко і пришвартовує човен.

Куніцького раптово охоплює слабкість, він боїться того, що може почути. Що знайшли тіла. Цього він боїться. У нього підкошуються ноги, поки він іде.

Богові дякувати, це звичайний допит. У них — ніяких новин. Але минуло вже багато часу, справа серйозна. Везуть його тією самою, єдиною на острові трасою до Біса, до відділка. Вже зовсім темно, але вони, певно, добре знають дорогу, бо навіть не пригальмовують на закрутах. Швидко проминають те місце.

У відділку на нього чекають нові люди. Перекладач, високий елегантний чоловік, який, щиро кажучи, доволі кепсько говорить по-польському, — його привезли спеціально зі Спліта, — та офіцер. Ставлять