Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

ОЛЯ

Як же я цінувала своє нове, тихе життя. Колись, у юності, мені марилося про славу — уява малювала образ селебріті, що блищить на обкладинках журналів. А тепер... тепер я насолоджувалася непомітністю. Байдужість і відстороненість людей навколо були моїм щитом. І я втратила це все через клятий інцидент у ліфті.

Я просто хотіла допомогти. Побачила його погляд і пригадала оте гидке відчуття підступаючої панічної атаки, коли здається, що зараз помреш і ніхто й ніщо тебе не врятує. Я зробила те, що на моєму місці зробив би кожен — і що натомість? Стала героїнею офісного серіалу, з плітками в головній ролі.

Треба ж було саме Алевтині Петрівні з’явитися в той момент, коли двері ліфта відчинилися, а ми з Богданом саме піднімалися на ноги. Зі сторони — обійми. Для офісу — сенсація. І до кінця робочого дня плітки обросли такими деталями, що навіть Netflix би позаздрив. Мовляв, ми з Богданом заблокували ліфт навмисно, щоб «віддатися пристрасті». Серйозно?

Піарники. У кожній кавовій плямі бачать форму серця і вже планують рекламну кампанію. А тут — реальний сюжет. Новий юрист і «сіренька мишка» Оля. До речі, хто це така? А, та сама, що тихо сидить біля вікна. Тепер — зірка.

Я розумію, що плітки на романтичну тему відволікають від жахіть війни: щоденних обстрілів, смертей, непевного майбутнього. Але чому саме я повинна ставати офісним громовідводом чи емоційним пластиром? Ловити на собі погляди, помічати посмішки й слухати перешіптування за спиною? Я воліла б, щоб мене й надалі не помічали. Але нічого вже не можна було змінити. Моє «ні» ніхто не чув. Мої спростування — нікого не цікавили. А подруга й сам винуватець тільки посилювали чутки своєю поведінкою.

Того ж дня, після випадку в ліфті, сталося дещо неочікуване й зовсім недоречне. Я працювала над новим проєктом — мені на пошту надіслали новий контент-план для сторінки туристичного агентства. Цей бізнес наразі шукає нові способи реалізації, тож завдання були цікаві. Я підбирала потрібну інформацію про майбутню подію в одному маленькому містечку, вивчала історичні факти, розшукувала цікавинки про визначні місця, які варто відвідати, переглядала відгуки на заклади... Одним словом, зашивалась у роботі й грузла під вкладками з різноманітною інформацією. Усе це треба було проаналізувати, систематизувати й «смачно» описати. Робота була клопітка, тож я повністю поринула у власне дослідження. В такі моменти мене майже неможливо відволікти. Але декому це вдалося.

До мого робочого столу підійшов кур'єр з букетом червоних троянд. Серйозно? Прикріплена листівка містила лише одне слово — «Дякую». Чи варто казати, що присутні колежанки розцінили цей букет як прояв уваги й підтримки від коханця? Саме так вони й зробили — і понесли цю інформацію агенцією зі швидкістю блискавки.

У цей час вірна подруга Мар’яна тримала язика за зубами з таким виглядом, ніби вже шиє мені весільну сукню.

— Що, я збрехала? — вдавала ображену вона. — Я взагалі мовчала!

Лише хитрий блиск в очах подруги свідчив про її задоволення від ситуації. Мар’яна була впевнена, що на мене чекає романтична пригода, яка так цікаво розпочалася.

У той самий час я з кожним днем почувалася в агентстві все менш затишно. Погляди в мій бік, перешіптування — усе це створювало враження, що я ношу на спині мішень. Від напруги й психологічного тиску за кілька днів я злягла з температурою — і саме завдяки хворобі отримала тиждень, щоб сховатися від усіх у своїй квартирі, наче за мурами фортеці. Мар’яна називала мене боягузкою, яка уникає життя. Ну й нехай. Моє одноманітне «сіре» життя цілком мене влаштовує. Пасує до кольору очей.

Лихоманка й слабкість минули за день, а лікарняний на тиждень уже був у кишені. Тож я насолоджувалась тишею й комфортом. Піжама, доставка, крісло і віддалена робота. Чому не можна так завжди?

— Привіт, хворієш? — голос Мар’яни у телефоні зруйнував мій затишок.

— Вже краще, — відповіла я, хоча прекрасно розуміла, що їй не до мого здоров’я.

— Поки ти ховаєшся, твого красеня обліпили наші змії.

— Я хворію. Богдан — не мій. І взагалі, у нас нормальні дівчата. Просто трохи... допитливі.

— Коротше, Оль. Я дала йому твій номер. І адресу. Бо ти хвора. Чоловіка чи хлопця не маєш. А я зайнята.

— Ти. Що. Зробила? — мені бракувало повітря.

— Та перестань! — уже серйозно сказала вона. — Досить ховатись. Ніхто не каже «одружуйся». Просто дозволь собі пригоду. Секс. Без зобов’язань.

— Але ж ми працюємо разом.

— В одній фірмі. Ти пам’ятаєш ім’я минулого юриста? От і я — ні.

Я хотіла щось заперечити, та пролунав дзвінок у двері.

Я підвелася. Підійшла. Заглянула у вічко. І завмерла.

Богдан.

Стояв там. З пакетом у руках.

І що мені робити?
 

Мар'яна взяла усе в свої руки, але що тепер робити Олі? Як випровадити Богдана, адже їй не потрібні стосунки, ще й з колегою. Що думаєте?