Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

Зустріч у компанії не була випадковою…

Хоча ні, не так. Я не знав напевно, що мій проєкт доручать саме їй, але дуже на це сподівався.

А от компанію обрав цілеспрямовано – тому що вона там працювала.

Хоча, справедливості заради, GTech і справді була однією з найкращих у своїй галузі. Тут я вбив одразу двох зайців. Але навіть якби вона працювала в компанії набагато гіршій, я все одно прийшов би саме до неї. Можливо, з іншим проєктом, іншим приводом – але прийшов би. Без сумніву.

Її зовнішність у день нашої зустрічі не стала для мене сюрпризом.

Я був готовий.

А от тоді, кілька років тому, коли вперше побачив її фото в соцмережах, так – здивувався.

Втім, придивившись, побачив усе ту ж саму дівчину, яка колись змусила моє серце запалати. Дорослішу. Яскравішу. Упевненішу в собі. Але незмінно ту саму.

Ще тоді я зрозумів, що вона могла змінитися, що я міг стати для неї чужим. Але це не зупинило мене. Я вже тоді знав: зроблю все можливе, аби повернутися з-за кордону… до неї.

Мені знадобилося кілька років, щоб здійснити задумане.

І ось – довгоочікувана зустріч.

Вона впізнала мене. Впізнала – і вдала, що ні.

Думала, що я її не впізнав? Навряд чи...

Так, вона змінилася, але це все одно була вона.

Моя ромашка...

Хоч і здавалась тепер трояндою, що відростила шипи, все одно залишалась моєю ромашкою.

Я не міг відірвати погляду.

Хотілося торкнутися її хоча б на секунду, запитати тисячу запитань про неї, про її життя...

Хотілося відкрити їй своє серце тут і зараз, але я розумів: їй потрібен час.

Час, аби звикнути до мене.

Час, аби перестати бачити в мені загрозу.

Бо інакше вона могла просто піти, відмовитись від проєкту, зникнути з мого життя вдруге.

Я терпляче чекав. І з кожним днем бачив, як напруга в її очах слабшає. Як у її погляді знову з’являється світло – те саме сонячне тепло, яке я колись знав.

А тепер вона йшла геть під проливним дощем, навіть не озираючись.

А я стояв, не рухаючись, під тією ж зливою, дивився їй услід і думав тільки про одне – про ще один шанс.

Шанс, який вона не зобов'язана мені давати.

Шанс, якого я, можливо, не заслуговую.

Але який потрібен мені понад усе.

Та її слова... Досі врізалися ножем у саме серце.

Так, я зник.

Обіцяв кохати – і зник.

Не хотів. Не збирався. Але зник.

Я розбив їй серце.

І, мабуть, треба чесно визнати: навіть якщо вона зрозуміє мене і навіть якщо пробачить, це ще не означає, що вона повернеться.

Я бачив вогник у її очах. Бачив ті погляди, які вона кидала на мене.

Може, тому й розмріявся останнім часом. Дозволив собі бути жадібним.

Забув про все інше, дивився тільки на неї.

А вона не забула...