Читати книгу - "Серенада Ваяланда 2, Fill"

— Знаєш… — він нарешті заговорив. — Ти надто багато на себе взяла, Аміліє.

— А хтось мав, — тихо відповіла вона. — Якщо не я — то хто? Усі розводять руками. Клід мовчить, Астель грає у політику, Ніліан зникає куди заманеться, а Ребека вже третю ніч не спить над манускриптами. Якщо кожен тягне в різний бік — хтось мусить тримати центр.

Торін поглянув на неї довго, з тим виразом, у якому змішувалося і розуміння, і щось інше — ніжність, може навіть трохи тривоги.

— Просто не забудь, що навіть центру потрібна опора.

Вона мовчки сіла навпроти, простягла руки до вогню.

— Знаю. І знаю, що ти завжди поруч, Торіне.

На кілька хвилин запанувала тиша — тільки тріщання дров і монотонний стукіт дощу. Здавалося, сам маєток дихав спокоєм, огортав їх, як ковдра, якої так не вистачало в буремному зовнішньому світі.

Ранок був холодний, а дощ лив, як з відра. На вулиці краплини води падали беззупинно.

Амілія прокинулась рано. Їй не спалось — сни були уривчасті, важкі, наповнені обличчями, словами, натяками, які вона не могла зібрати докупи. Вона сиділа біля вікна у своєму старому кріслі, загорнувшись у теплий плед, і тримала в руках чашку гарячого чаю. Десь у коридорі почувся легкий шум — хтось теж не спав.

Через мить у двері обережно постукав Торін.

— Можна?

— Заходь, — відповіла вона, не обертаючись.

Він увійшов тихо, як завжди. Тримав у руках невеличку дерев’яну коробку.

— Ще вчора хотів дати, але якось… не на часі було. — Він простягнув їй коробку. — Це з одного північного поселення. Їхній старійшина сказав, що така штука показує, де магія лишила слід.

Амілія відкрила коробку — всередині лежав крихітний круглий компас із синьо-зеленим склом замість звичайного скла. Стрілка в ньому не вказувала на північ — вона ворушилась, змінюючи напрямок, реагуючи на щось невидиме.

— Магія… — прошепотіла вона, роздивляючись артефакт. — Знаєш, це може стати в пригоді. Особливо якщо ті, хто керують маскуванням, ще не закінчили свою гру.

— От і я так подумав, — м’яко усміхнувся Торін. — А ще подумав, що тобі краще йти не в порт… а туди, де лишився перший слід. До місця, де зняли маскування з того корабля. Якщо щось там і було — воно могло залишити відбиток.

Амілія подивилась на нього з вдячністю. Нарешті вона мала напрямок.

— Ти… завжди був добрим орієнтиром, Торіне.

— А ти — завжди йшла проти вітру, — він підморгнув. — І як не дивно, щоразу долітала далі за всіх.

Вона встала, відклала чашку, прибрала плед.