Читати книгу - "Зима наближається"

революцію та зберегти своє автократичне правління шляхом поверхових реформ. Він скликав парламент, видав Конституцію, але все одно погано скінчив. (Не можу також не відзначити, що і Горбачов, і Микола II, і Людовик XVI — усі мали інтелігентних, впливових та непопулярних у народі дружин: Раїсу, Олександру та Марію-Антуанетту. Раїса, безумовно, знала про жорстоку долю, що спіткала інших, і я можу уявити, як вона заохочувала свого чоловіка уникнути застосування сили, аби збільшити їхні шанси на втечу неушкодженими, і з її хутрами теж.)

Натомість Борис Єльцин був у душі справжнім популістом, попри типову кар’єру партійного функціонера. Він підтримував популярність у народі активними діями та амбіційними політичними реформами. Виступаючи ж за кордоном, дістав слабку підтримку та знав це, а тому мав звичку різко переходити від погроз до зачаровування іноземних лідерів. Єльцину вдалося зберегти регіональну сферу інтересів, незважаючи на жахливу слабкість Росії на світовій арені протягом 1990-х. Те, що він досяг у цьому успіху, говорить на його користь — і сильно дискредитує Білла Клінтона та інших лідерів Великої сімки, які дозволили цьому статися.

1990-ті роки — це ціла низка величезних втрачених можливостей для демократичних сил світу. Адже економічна, військова та моральна переваги тоді були зосереджені на боці Заходу значно більше, ніж будь-коли в історії. Проте замість того, щоб розвинути цю перевагу шляхом, наприклад, реформування ООН за рахунок потужної нової концепції прав людини, її змарнували. Сполучені Штати та їхні європейські союзники мали можливість та важелі впливу, щоб здійснити величезне просування позитивних реформ, — можливість, якою вони ефективно скористалися для перемоги в Холодній війні. Натомість одразу після падіння Берлінської стіни вони майже повністю переключилися на інші підходи, зосередившись на економічних стимулах та політиці взаємодії, які були цілком ефективними в Східній Європі, але провалилися проти чітко визначених автократів, таких як Володимир Путін.

Щоразу, коли Путін починав наступ на демократію в Росії або втручався в справи сусідніх держав, Захід мав можливість дати йому відсіч. Натомість щоразу Путін отримував нагороду у вигляді ще тісніших зв’язків із провідними демократіями світу і, що важливіше, більший доступ до їхніх прибуткових ринків. Звісно, не можна сказати напевно, що сильний опір вільного світу змінив би або зупинив путінський курс на диктатуру. Але я вважаю, що було б саме так.

Путін — не ідеолог. Він та наближені до нього люди зосередили у своїх руках величезні кошти, і погроза неможливістю вільно насолоджуватися ними на Заході могла б стати дуже дієвою. На відміну від їхніх радянських попередників, Путіну та його союзникам уже недостатньо останньої моделі лімузину ЗІЛ та чудової дачі на Чорному морі. Вони хочуть правити, як Йосип Сталін, а жити, як Роман Абрамович — приятель Путіна, який викидає величезні гроші, купуючи відому англійську футбольну команду та яхти розміром із футбольне поле. Путінські олігархи подорожують світом і тримають свої кошти за кордоном, що дає західним урядам реальні важелі впливу, якби ті насмілилися ними скористатися.

Це було ще більш справедливим на початку першого президентського терміну Путіна, коли він тільки випробовував межі дозволеного. Як і всі природжені диктатори, він поважає лише силу. Путін робить крок, озирається навкруги, принюхується, а потім, якщо немає жодних негативних наслідків, робить наступний. З кожним успіхом він набуває більшої впевненості, і зупинити його стає все важче. Для таких, як Путін, невиразні висловлення занепокоєння від дипломатів та міністрів закордонних справ є найзеленішим світлом. По суті, подібні дипломатичні перешіптування просто не можуть мати велике значення в його інтерпретації. Зрештою, якби Сполучені Штаті були справді занепокоєні, вони б зробили щось, а не лише говорили про це, нічого не роблячи.

Діапазон мотивів «миротворців» коливається від нерозсудливого оптимізму щодо справжньої природи Путіна до цинічного політичного кар’єризму, який вбачає у войовничій та багатій на енергоносії Росії надто складну проблему для розв’язання. Для багатьох західних лідерів легше вдавати, що Росія не становить жодної проблеми, ніж визнати, що розв’язати її буде важко або й узагалі неможливо. Окрім того, є категорія таких лідерів, як Сільвіо Берлусконі та Ґергардт Шредер, для яких співпраця з Путіним уже стала звичайним бізнесом.

Незважаючи на спробу ребрендингу методу умиротворення під маркою «взаємодії», його сморід неможливо приховати. Актуальний і сьогодні показовий урок Чемберлена та Даладьє, які приїхали на зустріч із Гітлером у Мюнхені в 1938 році. Даючи диктаторові те, що він хоче, ви ніколи не завадите йому хотіти більшого. Це лише переконує його, що ви не маєте достатньо сил, аби завадити зробити бажане. Інакше, думає собі диктатор, ви б повстали проти нього із самого початку.

Попереджувальних знаків щодо природи та намірів Путіна було цілком достатньо. Своїм приходом до влади він завдячував жорстокій реакції на вибухи житлових будинків у 1999 році — терористичні акти, які за підозрами багатьох людей були провокацією в стилі підпалення Рейхстагу. (Але, на відміну від Рейхстагу, там пролилася справжня кров.) Килимові бомбардування та тортури цивільного населення по всій Чечні були подані як частина глобальної війни з терором, що було цілковитою вигадкою. Пізніше зневага Путіна до цінності людського життя підтвердилася двома випадками захоплення заручників. Перший стався у 2002-му, коли органи безпеки, пустивши досі невідомий газ, убили десятки людей у московському театрі, де йшов мюзикл «Норд-Ост». Другий стався в Беслані у 2004-му, коли федеральні війська, застосувавши зброю, підірвали школу з узятими в заручники дітьми, що призвело до сотень смертей.

Основними причинами сприйняття режиму Володимира Путіна як успіху були підйом цін на нафту до 2008 року на понад 700 відсотків, а також швидке підкорення Кремлем незалежної преси. Ще на початку своєї першої президентської каденції Путін засвоїв, що контроль «четвертої влади» є просто необхідним, аби контролювати й три інші. Цей урок був винесений із громадського обурення поганим проведенням операції з порятунку екіпажу ядерного підводного човна «Курськ», що затонув після вибуху на борту під час навчань у Баренцевому морі в серпні 2000 року. Замість пошуку винних у військовому відомстві або розчищення авгієвих стаєнь російської бюрократії Путін відкрив полювання на вільну пресу.

Медіа-ресурси активно переходили у власність дружніх до Путіна сил та його найближчих помічників. У червні 2000 року власник НТВ Володимир Гусинський провів три доби у в’язниці та був змушений поступитися своєю компанією. Фактично типовим для того часу «методом переговорів» його змусили підписати передачу компанії в інші руки, перш ніж дозволили вийти. У квітні 2001-го Гусинський утік до Ізраїлю, а його канал був прийнятий та поглинутий кремлівським пулом. За іронією долі сьогодні НТВ