Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

234
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 171
Перейти на сторінку:
створювало атмосферу справжньої студії, де працює художник. Уздовж однієї стіни я розклав чисті полотна різноманітних розмірів і додав стіс акварельного паперу.

Нарешті я сів, як завжди, у своє крісло в кутку, щоб подивитися на Роберта, коли він повернеться. Він побачив усе оте начиння, що я туди приніс, і закляк на місці, вочевидь приголомшений. А потім на його обличчі промайнула лють. Він рушив до мене, стиснувши кулаки, а я сидів якомога спокійніше й мовчав собі. На мить мені здалося, що ось зараз він щось скаже, а може, й стусоне мене, проте він, здається, передумав робити і те, й інше. М’язи в нього дещо розслабилися, він відвернувся від мене й почав розглядати свої нові знаряддя. Помацав акварельний папір, пильно придивився, як налаштований мольберт, пробігся поглядом по тюбиках із фарбами. Нарешті крутнувся на п’ятах і знов зиркнув очима на мене. Цього разу Роберт, схоже, збирався запитати мене про щось, але не міг себе примусити. Мені вже вкотре спало на думку: можливо, він не стільки не хоче розмовляти, скільки зробився чомусь неспроможним до цього?

— Сподіваюся, вам сподобаються ці речі, — промовив я заспокійливим тоном.

Він дивився на мене, насупившись. Я пішов з палати, більше не намагаючись заговорити до нього.

Минуло два дні, й я побачив, що він цілком заглибився в живопис, малюючи на першому полотні, — без сумніву, він приготував його напередодні ввечері. Він зробив вигляд, наче й не помічає мене, проте не заважав за ним спостерігати та роздивлятися картину — то був портрет. Я пильно вдивлявся в картину з величезною цікавістю: я сам здебільшого портретист, хоча люблю малювати також пейзажі, і мене дуже засмучує те, що довгий робочий день зрідка дозволяє мені писати живі моделі. Коли немає іншої змоги, я пишу з фотокарток, хай це йде проти мого природного пуризму. Краще це, ніж нічого взагалі, а досвід приходить, лише коли працюєш.

Але ж Роберт, наскільки я знав, написав це полотно, не маючи навіть фотокартки, а картина так і випромінювала життя! На ній було зображено ту ж саму жіночу голівку — тепер, звісно, у кольорі — у тому самому традиційному стилі, що й малюнки олівцем. Обличчя жінки було надзвичайно реальним, чорні очі дивилися з полотна прямо на глядача; погляд був упевнений, але замислений. Кучеряве волосся було чорнявим, лише подекуди відблискувало каштановим кольором. Класичний ніс, прямокутне підборіддя з ямочкою справа, спокусливі вуста усміхаються, а лоб високий, білий. Одягу на картині майже не було видно, але те, що я бачив, мало зелений колір, із жовтим мереживом шлярок уздовж глибокого декольте й плавного вигину шиї. Сьогодні її вигляд був майже щасливим, немов їй подобалось з’явитися нарешті в кольорі. Зараз мені це видається дивним, проте ані тоді, ані багато місяців потому, я й гадки не мав, хто вона.

Це сталося в середу, а у п’ятницю, коли я прийшов до Роберта, в палаті його не було — напевно, він пішов на прогулянку. Портрет чорнявої жінки був на мольберті, майже завершений, як на мене, і він просто притягував! На кріслі, в якому я зазвичай сиджу, лежав конверт, підписаний недбалим почерком і адресований мені. У ньому я знайшов Робертові старовинні листи. Я витяг один з них і деякий час тримав у руці. Папір на вигляд був дуже старий, а вишукано виписані рядки на зовнішньому боці, на мій подив, виявилися французькою мовою. І раптом я відчув, у яку далеку подорож мені, можливо, знадобиться вирушити, аби зрозуміти людину, що довірила мені ці листи.

Розділ 5

Марлоу

Спершу я не мав наміру виносити листи за межі «Ґолденґров», але наприкінці дня поклав їх до своєї валізки. У суботу вранці я зателефонував своїй подрузі Зої — вона викладає французьку літературу в Джорджтаунському університеті. Зоя була однією з тих жінок, яким я призначав побачення, коли вперше опинився у Вашингтоні багато років тому, й ми дотепер залишилися добрими друзями, особливо після того, як сильні почуття вгамувалися, і я більше не сумував через те, що вона поклала край нашим близьким стосункам. Коли я час від часу запрошую її до театру або на концерт, мені дуже приємно в її товаристві; здається, що й вона відчуває те саме стосовно мене.

Вона відповіла вже після другого дзвінка телефону.

— Це ти, Марлоу? — Як завжди, тон був діловим, але в голосі відчувалися нотки приязні. — Як чудово, що ти зателефонував. Минулого тижня я згадувала тебе.

— Чому ж ти мені тоді не зателефонувала? — спитав я.

— У мене ж дипломники, — пояснила вона. — Я взагалі нікому не дзвоню останнім часом.

— Якщо так, то вибачаю, — сказав я насмішкувато, бо між нами так прийнято. — Радий, що ти закінчила з тими дипломами, тому що в мене є для тебе, начебто, робота.

— Ой, годі, Марлоу! — Було чути, що вона, розмовляючи зі мною, водночас порається в кухні, а кухня в неї, мабуть, збереглася ще з часів війни за незалежність, за розміром вона не більша за шафу в моєму передпокої. — Марлоу, мені не потрібна будь-яка робота, я пишу книгу, і тобі це відомо, якщо за останні три роки ти приділяв мені хоч трішечки уваги.

— Мені це відомо, люба, — підтвердив я, — але в мене є дещо таке, що тобі сподобається, якраз із твоєї улюбленої епохи… наскільки я розумію… я прошу, аби ти подивилася на це. Завітай до мене сьогодні вдень, я запрошу тебе на обід до ресторану.

— Значить, для тебе це дуже важливо, — вирішила вона. — На обід у мене не вистачить часу, але о п’ятій я завітаю до тебе, а після цього мені потрібно бути на Дюпон-серкл.[17]

— Ага, то в тебе призначено побачення, — промовив я ствердно. Я навіть відчув якусь прикрість, згадавши, що сам уже дуже давно не ходив на побачення. Як багато часу спливло повз мене, а я й не помітив!

— Ще б пак! — відгукнулася Зоя.

Ми з нею сиділи в моїй вітальні й розгортали листи, які Роберт завжди носив із собою, навіть під час нападу, вчиненого в музеї. Зоїна кава потроху вистигала, а вона навіть ще не зробила жодного ковтка. З того часу, як я бачив її востаннє, вона трохи постарішала — смаглява шкіра зів’яла, а волосся виглядало надто сухим. Але очі в неї залишалися веселими та яскравими, якими були завжди, а я згадав, що постарів для неї теж.

— Звідки ти взяв ці листи? —

1 ... 8 9 10 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"