Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Необдумана Міловиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Необдумана Міловиця" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 44
Перейти на сторінку:
ж це видано, щоб при живих батьках рідня робила в своїй хаті весілля!»

«Якби не оте вінчання, то я б їх і знати не хотів. А так…» – сердився батько.

Твоїх батьків можна було зрозуміти, бідна Міловице: це ж свати навідріз відмовлялися приймати їх дочку за невістку, а вони мусять брати їх сина собі в прийми!

Бо куди б ви, Міловице, пішли жити? А нікуди! Бо не було тоді вам сил будуватися, щоб ішли ви десь окремо. Не було лишніх грошей у твоїх батьків, а Ількові б нізащо не поділилися, хоч і син їх ростив ті бички, на яких збагатився батько.

«Як захотіли женитися, то вчіться тепер коритися! – прикро казала до тебе твоя мати, Міловице. – Але ти, дочко, й утнула! Не хотіла йти за Стаська, треба було ще почекати! Знайшлися б і кращі люди!»

Але що з того, чи хотіла тепер уже ти, Міловице, чи не хотіла, вибирати тобі вже не було як…

«То було б ще гірше, якби Міловиця втекла, а Ілько б послухав свого батька й теж би кинув її, – казала до батьків твоя хрещена мати, Міловице. – Отоді було б уже геть зовсім погано. А після весілля, може, й одумаються Чуйки, та й будуть дітям допомагати. Бо де це в селі хто й коли чув, щоб таке було, аби рідного сина батьки вигонили з дому, щоб не зробили весілля, щоб не прийняли невістки до хати!»

«Все може бути, якщо ті батьки – Чуйки!» – відповіла їй твоя мати.

У твоїх батьків ще й до твого заміжжя, дорога Міловице, не було великих статків, а тепер у тісній хаті треба було якось уживатися аж двом сім’ям.

Крім тебе, Міловице, тулилися в тісній глинянці ще чотири твої сестри й дорослий брат Тимко!

І те, що хата була вже геть затісна, то те нікого не обходило. Старенька, похилена, під соломою. Сіни, кухонька й велика кімната – ото й усе.

«А тепер дай сюди межи нас ще одного чоловіка, та потім ще малих дітей, то не буде де й розвернутися!» – жалілася твоя мати Горпина жінкам на вулиці.

«Діждала ти, Горпино, щастя, нема що казати!» – підкидала якась із них жару.

«Не про таке я думала. Але вже що…» – зітхала твоя мати, Міловице.

І до твого женіння, дорога Міловице, того баняка борщу, що приставляла твоя мати вранці до печі, ледь вистачало, аби всім позатуляти роти. А що буде тепер… Аж пекло з досади твоїй матері в грудях. Була вона зла і на тебе, Міловице, і на Чуйків, а найбільше – сама на себе.

«Аби ж було знаття, що вона таке утне, та такої прикрості нам наробить! Хоч бери й кусай тепер лікті», – жалілася мати до батька.

«Як усі наші дочки так будуть заміж виходити, як оце Міловиця, то нам в хаті й стіни полопають, – докидав свого твій батько Кіндрат, махаючи до заплаканої матері рукою. – Добре, що маємо сина, ото й буде наша надія, бо більше ні на кого, бачу, й нема… Зять – то не син».

«А ще таких хазяїв, як ті Чуйки, – дорікала мати. – Як вдасться Ілько в свого батька, то ще, може, ми в своїй хаті й не втримаємось, борони Боже».

«Вони-то й хазяї, але якісь безлюдьки».

«А ще стидно перед людьми, – казала про Стаськових батьків твоя, Міловице, мати, – тепер боюся й попід їх хату ходити».

Пам’ятаєш той день, бідна Міловице, як заходилися ви вдвох із матір’ю вимащувати в хаті стіни зсередини та знадвору – готувалися до весілля твого прикрого?

Бо що б там Чуйки собі не думали, але ж Ільків дядько Степан на своєму обійсті для вас весілля робив, то й мусили вже й твої батьки готуватися за звичаєм, та ще й дуже дякувати.

Витягнула твоя мати Горпина з клуні великі ночви на холодець, видерла піском чорні баняки, перетрусила подушки й грубі рядна, заставила батька твого Кіндрата справити старого тинка, та й чекали неділі.

А ти ж, Міловице, мов дурна була, й від щастя аж світилася. Оббігала ти півсела дівчат, і все з новиною, що ти заміж ідеш! І дівчата кругом хати вашої крутилися, весілля чекали, сміялися.

«Ой, їм є чого сміятися, – тяжко дихала над зарізаним кабаном твоя мати Горпина, – а тобі, Міловице? От вже як будеш молодицею без своєї хати, й смійся, тільки не знаю, чи захочеш тоді».

А ти, Міловице, своєї матері не слухала, і хотілося тобі сміятися на всю хату.

Пам’ятаєш, як скрізь за тобою, мов тінь, вештався Ілько й допомагав, чим міг.

Твоя мати Горпина приказувала до тебе, своєї дочки, Міловице, але так, щоб і зять почув: «Геть і є з чого радіти – не за господаря йдеш заміж, а за безхатченка! Щоб вам повік добра не діждати з таким-от женінням!»

А чи пам’ятаєш, рідна Міловице, вже після того, як ти вийшла заміж за Ілька й почали ви жити вкупі всі, як чогось ураз дуже посмутнів був і став увесь час ходити задуманий твій брат Тимко?

Якось одного дня зайшов він в обід до хати, сів на покуті, склав докупи грубі короткі пальці свої й тяжко зітхнув. А твоя мати, Міловице, з чимось саме бабралася біля припічка.

«Де батько?» – спитався її син, а твій брат Тимко, наче й сам не знав, що батько в хліві біля своїх двох волів був.

«Як це – де? Надворі. Пораються із Ільком. А ти чого увесь час такий замислений?» – дивлячись з-під ліктя на Тимка, дивувалася твоя мати Горпина.

«Маю я, мамо, одну думку, – сказав тоді Тимко. – Якби батько й ви не були проти, хотів би я поїхати в Америку. Кажуть он люди, що за океаном можна швидко заробити гроші. А тоді б я повернувся, та й жив би по-людськи, ще й вам би чимось допоміг. А то ж самі бачите, яка в нас тіснота! Хата стара, сніпками покрита, вдягнутись у що путнє нема. А так – поїду… Та й не сам же, із хлопцями. І то треба мені збиратися, бо їдуть скоро…»

На ці Тимкові слова твоя мати, Міловице, кинула на стіл ганчірку та й сіла собі і задумалася, бо вона вже не раз чула, як говорили люди в селі про Америку, та й багато хто там побував із сільських. А ще

1 ... 8 9 10 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необдумана Міловиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Необдумана Міловиця"