Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

він скупив сотні тисяч квадратових миль будівельного лісу в надтихоокеанських штатах Каліфорнії, Орегоні й Вашінгтоні. Пізніш він зацікавився ще й політикою — підплачував державних діячів та суддів, вдавався до політичних махінацій і зробився одним з найбільших промислових магнатів. Урешті-решт він упокоївся, всіма вшанований і сам в усьому розчарований. Ім’я його залишилося брудною плямою в історії, але ж, крім імені, він залишив своїм чотирьом синам кількасот мільйонів, щоб було їм через що гризтися. Звади й сварки, що виникли поміж синів, — судові, промислові й політичні,— бавили ціле покоління каліфорнійців і закінчилися смертельною ворожнечею між чотирма братами. Молодший з них, Теодор, уже в літньому віці, переживши раптом моральну кризу, спродав свої скотарські ферми та перегонові стайні і ринувся в боротьбу з продажними верховодами рідного штату, в тому числі з багатьма мільйонерами. Це була донкіхотська спроба викоренити гріх, що посіяв і викохав старий Джейкоб Сенгстер.

Мод Сенгстер була Теодорова старша дочка. Рід Сенгстерів неодмінно виводив чоловіків-забіяк, а жінок-красунь. І Мод не була винятком. Вона успадкувала від предків любов до пригодництва і, ще не дійшовши літ, накоїла такого, що ніяк не личило б панночці з її кола. Відданиця, яких попошукати, — заміж вона, одначе, не виходила. Відбувши подорож по Європі, не привезла звідти титулованого чоловіка. Та й у себе на батьківщині дала одкоша чималій кількості претендентів на свою руку. Вона була спортсменка, стала чемпіонкою штату з теніса і бентежила світську пресу своїми ексцентричними витівками: то, заклавшись, пройшла пішки із Сан-Матео до Санта-Круса, то на змаганнях у Берлінгемі викликала сенсацію, зігравши у поло в складі чоловічої команди. До того ж вона цікавилася й малюванням і впорядила собі студію в Латинському кварталі Сан-Франціско.

Все це було нічого, аж поки батько надумався втрутитись і в її особисте життя. Палко боронячи свою незалежність, — вона ще не спіткала людини, якій радо б підкорилася, а залицяльники здавалися їй украй нудними, — і обурена батьковим втручанням, вона кинула безповоротний виклик громадській думці: назовсім пішла з дому й стала працювати в «Сан-франціському кур’єрі». Почала вона з двадцяти доларів на тиждень, але незабаром її платня дійшла до п’ятдесяти. Писала вона здебільшого про концерти, вистави та вернісажі, хоч не відмовлялася і від суто репортерської праці, якщо передбачала цікавий матеріал, їй пощастило взяти велике інтерв’ю у Моргана, тим часом як з десяток нью-йоркських світил журналістики марно цього домагалися. У водолазному костюмі вона спускалася на дно океану біля Золотої Брами і летіла разом з Рудом, Людиною-Птахом, того дня, коли він побив усі рекорди на довготривалість польоту, діставшись аж до Ріверсайда.

Проте не слід уявляти собі Мод Сенгстер суворою амазонкою. Навпаки, це була струнка молода дівчина з сірими очима, років двадцяти трьох-чотирьох, середня на зріст, з на диво маленькими, особливо, як на спортсменку, руками й ногами. До того ж, на відміну від більшості спортсменок, вона вміла бути чарівно-жіночною.

Доручення проінтерв’ювати Пата Глендона вона дістала на своє власне бажання. Мод Сенгстер ще жодного разу не бачила призового боксера, якщо не рахувати Боба Фіцсімонса, на котрого вона мимохідь кинула погляд на балу. Та й не було в неї особливої охоти бачити боксерів, принаймні доти, як Пат Глендон прибув до Сан-Франціско тренуватися до матчу з Натом Пауерсом. Тут заважила та репутація, що її Пат завдячував газетам. «Предковічний Звір»! — на це варт подивитися! З газетних описів у Сенгстер склалося враження про нього, що це потвора, тупа, похмура й люта, чистий звір з глухої хащі. Щоправда, з фотографій цього не можна було сказати; але ж із них видно було, який він кремезний статурою, отож не дивно, якби він і іншими рисами скидався на людину-потвору. І ось у погоджену зі Стюбнером годину вона в супроводі редакційного фотографа вирядилася до тренувальної зали Кліф-клубу.

А Стюбнер саме перебував у скруті. Пат збунтувався. Він сидів у кріслі боком, звісивши ногу з підлікотника, і поклав на коліна книжку Шекспірових сонетів палітуркою догори. Його обурювало сучасне жіноцтво.

— Чого це їм кортить усюди тицяти носа? — казав він. — Бокс — не їхня справа. Що вони можуть знати про бокс? Мені досить набридли й чоловіки-репортери. На мені візерунків нема. Навіщо їм мене розписувати? Я ніколи не красувався перед жінками в тренувальній залі, однаково, репортерки вони чи ні.

— Але ж вона зовсім не звичайний репортер, — заперечив Стюбнер. — Чув ти про Сенгстерів? Це ті мільйонери…

Пат кивнув головою.

— Ну так ось вона з цієї родини, — з вищого кола, одне слово. Вона могла б і без роботи любісінько собі жити, якби хотіла. Її батько коштує мільйонів п’ятдесят, а то й більше.

— То навіщо ж вона полізла в газету? Лише хліб відбирає в якогось бідака.

— Таж вона розійшлася з родичами, посварилася через віщось, саме тоді, як її батько заходився чистити Сан-Франціско. Пішла геть із дому й стала працювати. Але чуєш, Пате, пише вона чудово! Коли щось утне, з нею жоден газетяр у нас не зрівняється.

Пат виявив деяке зацікавлення, і Стюбнер відкрив усі заставки.

— Вона й вірші пише, авжеж, розводить всяку там поезію, от як і ти. Але, певно, її вірші ліпші, бо вона й видала їх цілу книжку. І про театр пише. Вона бере інтерв’ю в усіх визначних акторів, що приїздять до Сан-Франціско.

— Мені траплялось її ім’я в газетах, — зауважив Пат.

— Звичайно, траплялось. Це тобі велика честь, Пате, що вона про тебе напише. Ти не клопочи собі голови — я буду з тобою і викладу все, що їй треба. Сам знаєш, це звичайна моя роль.

Пат вдячливо подивився на менеджера.

— Взагалі, Пате, пора вже тобі примиритися з усіма цими інтерв’ю. Це твій професійний обов’язок. Голосна реклама, та ще й задурно. Ні за які гроші такої реклами не купиш. Преса зацікавлює публіку, публіка розкуповує квитки, а це дає нам наші прибутки.

Стюбнер зупинився й прислухався, а тоді глянув на годинника.

— Мабуть, це вона. Я вийду назустріч і приведу її сюди. Натякну їй, щоб не затягувала інтерв’ю. — На порозі він обернувся. — І поводься чемніше, Пате. Не ховайся в шкаралупу. Порозмовляй з нею трохи, не відмовчуйся, як вона що питатиме.

Пат відклав сонети, взяв газету і тільки поринув у читання, як тут увійшли Мод із Семом, і йому довелося підвестись. Зустріч їхня була несподіванкою для обох. Коли сині очі зустрілися з сірими, здалося, що юнак і дівчина подали одне до одного радісний виклик, ніби кожен раптом знайшов найбажаніше в світі.