Читати книгу - "Джейн з Ліхтарного Пагорба"

— Вона дуже схильна показувати норови, — казала бабуся.

— Я так не думаю, — несміливо перечила мама. Вона відважувалася заперечувати бабусі лише тоді, коли заступалася за Джейн. — Просто вона досить … вразлива.

— Вразлива! — Бабуся засміялася. Бабуся не часто сміялася, — Джейн вважала, що це навіть добре. А от тітка Гертруда, — якщо вона колись сміялася чи жартувала, то так давно, що ніхто цього не пам’ятав. Мама сміялася тільки тоді, коли хтось до них приходив… сміх у неї був як дзвіночок, хоча Джейн він здавався якимсь несправжнім. Небагато було справжнього сміху на Веселій, 60, хоча Джейн з її талантом бачити смішний бік речей, могла б наповнити сміхом навіть цей величезний будинок. Але Джейн дуже рано зрозуміла, що бабусю сміх дратує. Навіть Мері та Френк на кухні якщо й хихотіли, то дуже обережно.

Того року Джейн страшенно вигуділа вгору. Стала ще більше вуглуватою і незграбною. Підборіддя в неї було квадратне, роздвоєне посередині.

— З кожним днем усе більше схоже на ЙОГО підборіддя, — колись Джейн почула, як бабуся гірко сказала це тітці Гертруді. Джейн здригнулася. Здобувши сумну нову мудрість, вона підозрювала, що «його» — це батька, і їй це підборіддя відразу не сподобалося. Чому воно не так мило заокруглене, як мамине?

Рік проминав без заворушень. Джейн назвала б його монотонним, але ще не знала цього слова. Лише три випадки справили на неї сильніше враження: інцидент з кошеням, таємнича пригода з фотографією Кеннета Говарда і нефортунна декламація.

Джейн підібрала кошеня на вулиці. Якось Френк надто поспішав, щоб встигнути забрати її бабусю та маму, і, доставивши Джейн із Сент-Агата до початку Веселої, дозволив їй далі йти пішки. Джейн радо пішла сама, насолоджуючись рідкісною миттю свободи. Їй дуже нечасто дозволяли йти кудись самій… та і взагалі кудись іти. А Джейн дуже любила ходити.

Вона хотіла б ходити пішки навіть до Сент-Агата, або ж, оскільки це й справді було надто далеко, їхати туди трамваєм. Джейн любила їздити на трамваї. Як чудово дивитися на людей і міркувати про них. Хто така ця леді з чудовим блискучим волоссям? Що бурмоче собі під ніс сердита старенька жінка? Що то за маленький хлопчик, якому мама прилюдно витирає обличчя хусточкою? Чи та весела дівчинка не має клопотів з переходом до наступного класу? Чи того чоловіка мучить зубний біль і чи виглядатиме він приємніше, якщо того болю позбудеться?

Вона хотіла б усе про них знати, симпатизувати їм, а при нагоді тішитися разом з ними. Але мешканці Веселої, 60 рідко мали шанс проїхатися трамваєм. Завжди був Френк із лімузином.

Джейн ішла собі неквапом, щоб розтягнути задоволення. Був то холодний день наприкінці осені. З самого ранку він видався скупим на світло, тьмяний привид сонця проглядав крізь похмурі сірі хмари, а зараз уже темніло і пролітав сніг. Засвічувалися вогні, навіть суворі вікна вікторіанської Веселої ясніли, немов розквітаючи. Джейн не вадив пронизливий вітер, але раптом помітила когось такого, що вважав інакше. Джейн почула найжалібніший, найвідчайдушніший крик, глянула і побачила кошеня, що збідовано тулилося до залізної огорожі. Вона схилилася, підняла його і притулила до обличчя. Маленьке створіння, купка тоненьких кісточок під пишним хутром мальтійського кота, шорстким язичком лизнуло їй щоку. Воно було голодне, змерзле, покинуте.

Джейн знала, що кошеня не з Веселої. Не могла зоставити його тут, на загибель, — воно не пережило б ночі зі снігопадом, що саме починався.

— На Бога, міс Вікторія, звідки ви його взяли? — скрикнула Мері, коли Джейн зайшла до кухні. — Не треба було його приносити. Ви ж знаєте, що ваша бабця котів не любить. Колись ваша цьоця Гертруда взяла одного, а він усі меблі пообдирав і треба було його віддати. Краще його заберіть звідси, міс Вікторія.

Джейн не терпіла, коли її називали «міс Вікторія», але бабуся вимагала від слуг звертатися до внучки саме так.

— Я НЕ МОЖУ викинути його на мороз, Мері. Дозвольте мені дати йому поїсти і залишити його тут, хоч до обіду. Я попрошу бабусю, щоб дозволила мені його залишити. Може, вона дозволить, якщо я пообіцяю тримати його тут і на подвір’ї. А ви б не заперечували, правда, Мері?

— Та я б хотіла, — відповіла Мері. — Я завше собі думала, що з кота була б добра компанія… або з пса. Ваша мамця мала колись пса, але його отруїли, то вона вже другого не хотіла.

Мері не сказала Джейн, що вона була певна — то стара леді отруїла собаку. Дітям такого не кажуть, та й, у всякому разі, доказів не мала. Просто знала, що місіс Кеннеді гірко заздрила любові доньки до собаки.

— Як вона дивилася на нього, коли не знала, що хтось її бачить, — думала Мері.

Того дня бабуся, тітка Гертруда та мама були запрошені ще на кілька чаювань, отож Джейн знала, що може розраховувати принаймні на годину. Це була приємна година. Напившись молока так, що його маленькі боки ледь не лопалися, кошеня почувалося щасливим і пустувало. На кухні було тепло й затишно. Мері дозволила Джейн налускати горіхів для посипання торта і накраяти груш для салату.

— Ой, Мері, чорничний пиріг! Чого ви його частіше не робите? Він у вас такий пресмачний виходить.

— Пиріг — то таке, що хтось його вміє, а хтось то й ні, — доброзичливо сказала Мері. — Я б його частіше робила, але ви ж знаєте, що ваша бабця не любителька пирогів, ніяких не любить. Каже, що тяжкостравні… А мій батько дев’ядесятки дожив і щодень всеньке життя їв пирога на сніданок! Я його часом роблю для вашої мамці.

— Після обіду я скажу бабусі про кошеня і запитаю, чи зможу я його залишити, — мовила Джейн.

— Ой, бідна дитино, дістанеться тобі на горіхи, — сказала собі Мері, коли двері за Джейн зачинилися. — Міс Робін мала б частіше за неї заступатися…, але вона завжди була у матері під п’ятою. Ну та що, хай би хоч обід вийшов добрий, то, чей, стара пані буде в доброму гуморі. Шкода, що я того чорничного пирога спекла. Щастя,