Читати книгу - "Репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Найдужче мене цікавлять непізнані літаючі об’єкти. Ті, хто не допускає можливості їхнього існування, рідня шовіністам: «у всесвіті є лише одна Земля — наша, а на цій землі ми — найталановитіші люди».
Коли я вперше приніс на комісію по відбору свої картини, присвячені інопланетянам, Савелій Еммануїлович досадливо махнув рукою:
— Ви так добре починали, Штик… Справжній реалізм, чудова композиція, навіщо вам ці фантазії?
Помалу я звик до того, що мій новий живопис повертали, не пускали на виставки, та хіба багато мені треба? Майстерню я вже одержав — хоч і на цокольному поверсі, але досить світлу; два видавництва підкинули книжки — на ілюстрацію, все-таки якісь гроші; правда, з фарбами важкувато, ціну підвищили вдвічі, на велику картину доводилося відкладати гроші кілька місяців. Улітку це не страшно, вже огірки продаються в магазині, поріж, залий кефіром — ось тобі й чудова їжа на день. А взимку я стаю ненажерливим, мороз впливає на мене дивним чином: хочеться лягти в ліжко, вкритися кожухом і тричі на день вминати сковорідку картоплі, підсмаженої на соняшниковій олії з цибулею.
… Спочатку мене дуже хвалили, а найбільше — коли я малював передовиків з мого села Кряжівка. Навіть «Советская культура» надрукувала п’ять років тому статтю, не кажучи вже про наш «Художник». Кілька моїх картин щороку купувала закупочна комісія, жив, немов крез, але поступово — це сталося, коли Люда подарувала мені розкішне видання Сальвадора Далі, — я став дивитися на себе, на свою майстерню і на тих, хто до мене приходив, якось збоку, а точніше — зверху. Дуже зручна точка огляду. Якщо настроїти себе, відкривається цікавий ракурс, найчастіше досить несподіваний. Окремість — не таке вже й погане поняття, якщо його правильно трактувати. Реріх — відокремлений, тому й значний. І ось тоді я заново переосмислив фразу Толстого про те, що людина складається з знаменника й чисельника — як дріб. Справді. Це особливо помітно зверху, трохи ліворуч, але неодмінно при хорошому освітленні.
Поступово я сам собі здався якимсь дрібним — з цими моїми стіжками на полі, з тіткою Надею, яку я дуже любив малювати, посадивши її на призьбу разом з онукою Миколи Савича, — дівчина малювала кольоровими олівцями і тому покірно мені позувала. Не пригадую, хто з наших письменників минулого сторіччя сказав, що, мовляв, життя може такий завиток під ребро дати, що з людини — хоч і старого мушкетного пороху — все рояльне виховання в одну мить вилетить. Так зі мною й сталося.
… Люда тоді приходила до мене нечасто, не знаю чому, мабуть, захоплювалася кимось, вона любить знаменитих, я не ревнивий, бог дав — бог узяв; це ж не до смерті треба прикладати, а до кохання, все не так прикро. І от однієї дощової, сірої ночі я раптом відчув, як легко злітаю вгору. Літати я боюсь, ні разу в житті не літав, немає нічого прекраснішого за поїзд (можна було б, я екіпажем користувався б, але за екіпаж, мабуть, посадять, у нас за все, що не як у всіх, карають. Ніхто так не запопадливий до однаковості, як ми). В якомусь кіно, де показували палаючий літак, я мало не вмер від страху, спостерігаючи, як аероплан натужно відривавсь од землі — от-от упаде, страх божий… Я багато разів дивився цей фільм, бо там було чітко показано момент відриву машини від землі, я цим любувався, як класичною композицією, отакі в Академії ставити б, приємно малювати, теперішній неодмінний оксамит з яблуками й глечиками майже нікому не потрібен. Коли й це заборонялося — було цікаво, а якщо зараз примушують, чого ж продиктованим любуватися, ніякого бажання… Ну я й подумав у ту ніч: а от як оці нещасні інопланетні комахи сприймають нас, вилізаючи зі своєї тарілки? Вони ж стрибучі, ці прозорі інопланетяни, стрибають, мабуть, високо, огляд хороший, вітер можна побачити, а це найважче — вітер намалювати, його тільки в серпні можна збагнути, в горах, біля могили Волошина, в Коктебелі… Ось тоді я й побачив майбутню картину всю цілком: сидить на землі інопришелець, обхопив тоненькі свої ніжки довгими рученьками і з такою тугою дивиться на ландшафт перед собою, словом не опишеш… Взагалі словом не дуже й багато скажеш, воно — блудливе, його легко на себе обернути; картину — важче; а музику зовсім не можна. Для мене Бах — більша загадка, ніж транзистор, хоча й цей ящик — чортзна-що: закльопочки, дротики, а ввімкнув — Америку слухаєш у Кряжівці, хоч сусід, Єгор Романович, кожного дня сигналізує, куди слід: «Росіянинові належить своє слухати, чуже — гріх». Та ще я побачив задник своєї картини, загадкова карта Всесвіту, паша крихітна планетка загубилася серед махин, а внизу — біблейська рівнина, затиснута між коктебельськими горами. І вітер шумить, і пахне довкола свіжим сіном… Не тільки інопланетянин — пришелець; людина — також, тому — сумно нам жити, туга знемагає, душа хоче чогось незвіданого, а де його взяти? Сама про себе людина все знає…
Я зробив ескізи (хоч не люблю їх, школярство, річ треба відчувати в собі, як мати — дитя), пішов у комбінат, попросився в Крим; мені запропонували поїздку в Середню Азію, малювати галерею бавовнярів, гроші неабиякі, та й осінь саме наближалась, фрукти дешевші.
Сунувся до видавництв. Теж відмовили, правда, вислухали доброзичливо.
Подумав я тоді, може, на потребу західним дипломатам побавитися кольоровими кулями, абстракцією, та не лежить у мене до цього душа, я — предметник, вірю лише тому, що бачу в собі й відчуваю.
Зробив я для сусіднього клубу кілька портретів вугіллям, заплатили три сотні, купив квиток до Феодосії і подався в Коктебель.
А коли повернувся, тут до мене Віктор Микитович Русанов і навідався:
— Ох ви, правдолюбець мій дорогий! Огляньтеся навколо себе! Подивіться, як влаштувалися ваші однокурсники, Гриша і Веніамін! Удар — забрали гроші, і малюють, що хочуть, собі на втіху… А ви? Немає у вас їхньої спритності, а жаль…
Узагалі я балакати не люблю. Слухати — слухаю, але беру тільки те, що цікаво, решту пропускаю крізь вуха, мені слова не заважають, це ж не музика, вона одна мене полонить… Дехто малює під музику, а я не можу, це ніби в церкві стругати дошку, особливо на великодній заутрені.
Я поцікавився, чим саме займається Віктор Микитович, він легко відрекомендувався, мовляв, реставратор, «невже забули, ми ж з вами познайомились у Целкова, років десять тому». Я пам’ятав усіх, з ким зустрічався у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.