Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

— Римлянин він і ригорист, знаю, — сказав пан Заглоба, — але якби хтось між іншим князеві шепнув, може б, він його і вас, ваші милості, відпустив.

— Та князеві й на думку не спаде таке! У нього вся Річ Посполита на плечах. Невже ти, ваша милость, гадаєш, що тепер, коли вирішуються справи такої ваги, воістину всенародні, князь чиїмись особистими перейматиметься? А навіть якби, що неймовірно, він сам запропонував відпустку, то, Бог свідок, ніхто б із нас зараз обозу не покинув, бо ми передусім не собі мусимо служити, а вітчизні нашій нещасній.

— Знаю я про це, знаю, і службу хтозна відколи знаю, а сказав я вашим милостям тому, що ця думка лиш сяйнула мені в голові, але не сказав, що вона у ній засіла. Зрештою, правду кажучи, поки війська супротивника стоять на місці, ми не багато чого виграємо, а от коли ми його розіб’ємо і він, переслідуваний, думатиме тільки про те, аби врятуватися, тоді сміливо можна у його лави затесатися і легше буде про щось довідатися. Аби тільки якнайскорше решта війська підтяглася, бо інакше ми під цим Чолганським Каменем поздихаємо. Якби усім наш князь розпоряджався, ми б уже давно були в дорозі, а князь Домінік, напевно, часто привали робить, що його й досі немає.

— Його сподіваються тут через три дні.

— Дай же Боже якнайскоріше! А сьогодні, здається, має підійти пан коронний підчаший?

— Авжеж.

Цієї миті двері відчинилися й увійшов пан Скшетуський.

Обличчя його ніби біль витесав із каменю — таким від нього віяло холодом і спокоєм.

Дивно було дивитися на це юне обличчя, таке суворе й поважне, ніби на ньому ніколи не з’являлася усмішка. Здавалося, що коли навіть його торкнеться смерть, то вже мало що у ньому змінить. Борода у пана Яна відросла до половини грудей, і серед волосся, чорного як вороняче крило, подекуди виднілися срібні нитки.

Товариші й вірні приятелі здогадувалися про його біль, бо по ньому самому цього не було вЪдно. Зрештою, він був притомний і на вигляд спокійний, у службі своїй жовнірській був іще пильніший, ніж завше, і здавався повністю заклопотаним майбутньою битвою.

— Ми тут, ваша милость, про твою біду говорили, котру вважаємо й своєю, — почав Заглоба. — Бог свідок, нічим і ми втішитись не можемо. Але був би це голий сентимент, якби ми тобі, ваша милость, тільки сльози лити допомагали, — от і врадилися ми кров пролити, а небогу, якщо вона ще по землі ходить, із неволі вирвати.

— Нехай нагородить вас Господь, — подякував Скшетуський.

— Підемо з тобою хоч до Хмельницького у табір, — мовив Володийовський, неспокійно поглядаючи на приятеля.

— Нехай нагородить вас Господь, — повторив пан Ян.

— Ми знаємо, — вів далі Заглоба, що ти, ваша милость, присягнув знайти її живу чи мертву, тож ми ладні хоч сьогодні…

Скшетуський, сівши на лаву, втупив очі в землю і нічого не відповів — Заглобу аж злість узяла. «Невже має намір її забути? — подумав він. — Якщо так, Бог йому суддя! Немає, мабуть, ні вдячності, ні пам’яті на світі. Але знайдуться такі, які її ще рятуватимуть, от хоч би й я, хіба що вже не дихатиму!»

У кімнаті запанувала мовчанка, яку порушували тільки зітхання пана Лонгіна. Тим часом малий Володийовський підійшов до Скшетуського й потряс його за плече.

— Ти звідкіля прийшов?

— Від князя.

— І що?

— Виходжу на ніч із роз’їздом.

— Далеко?

— Аж під Ярмолинці, якщо буде вільна дорога.

Володийовський подивився на Заглобу, і вони враз зрозуміли один одного.

— Це у бік Бара? — пробурмотів Заглоба.

— Підемо з тобою.

— Спершу піди до князя і спитай, чи не призначив він тобі іншої роботи.

— Ходімо разом. Мені ще про щось у нього спитати треба.

— І ми з вами, — сказав Заглоба.

Усі підвелися й пішли. Князівська квартира була досить далеко, на другому кінці табору. У передній кімнаті вони застали чимало офіцерів із різних хоругов: війська звідусіль стікалися до Чолганського Каменя, усяк квапився під князеві стяги. Панові Володийовському довелося досить довго чекати, перш ніж вони із паном Підбип’ятою стали перед обличчям його ясновельможності, зате князь відразу дозволив і самим їхати, і кількох драгунів-русинів послати, щоб ті, зінсценувавши втечу з табору, пристали до Богунових козаків і про князівну що-небудь у них випитали. Володийовському ж він сказав:

— Я сам усякі справи для Скшетуського знаходжу, бо бачу, що біль засів у ньому й точить хлопця, а шкода мені його страшенно. Нічого він вам про князівну не казав?

— Майже нічого. У першу мить зірвався й помчав наосліп до козаків, але схаменувся, пригадавши, що саме тепер хоругви збираються nemine ezcepto і врятування вітчизни — наш обов’язок, тому й до вашої ясновельможності не потикався. Один Бог знає, що з ним коїться.

— І тяжко його випробовує. Пильнуй же його, ваша милость, бачу, ти йому вірний приятель.

Пан Володийовський низько вклонився і вийшов, бо саме в цю хвилину зайшли до князя воєвода київський із паном старостою стобницьким, паном Денгофом, старостою сокальським, і ще з кількома військовими сановниками.

— Ну що? — спитав його Скшетуський.

— Іду з тобою, тільки спершу зайду в свою хоругву: треба кількох жовнірів у одне місце відправити.

— Ходімо разом.

Вони вийшли, а з ними пани Підбип’ята, Заглоба і старий Зацвіліховський, котрий ішов у свою хоругву.

Неподалік від наметів драгунської хоругви Володийовського спіткали пана Лаща, що йшов, заточуючись, із кільканадцятьма шляхтичами; і він, і його супутники були зовсім п’яні. Побачивши таку картину, пан Заглоба зітхнув. Вони із паном коронним стражником заприятелювали ще під Старокостянтиновом, бо з певного погляду натури їхні були схожі як дві краплі води.

Пан Лащ, безстрашний рицар, справжня гроза бусурман, був водночас преславним гулякою, пияком і картярем, котрий вільний від битв, молитов, наїздів і бійок час над усе любив збавляти у колі таких людей, як пан Заглоба, пити до непритомності й побрехеньки слухати. Будучи неабияким буяном, він один зчиняв стільки скандалів, стільки разів порушував закон, що в якійсь іншій державі давно наклав би головою. Не один висів на