Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Печериця вправно диригував! Він міцно тримав у руках увесь цей багатоголосий, нещодавно зібраний хор. І, слухаючи, як співають студенти, спостерігаючи, як вправно керує ними цей вусач, я почував, що він мені починає подобатися.
Потім хористи заспівали «Зажурились галичанки». Мелодія йшла швидко. Печериця тут особливо старався, розмахуючи хлистиком, як добрий кіннотник шаблею на рубанні лози. Зал слухав швидку похідну пісню про галичанок, які засмучені відступом «січових стрільців» на Україну і тим, що не буде кому цілувати їх «в малинові вуста, карі оченята та в чорнії брови», а я болісно пригадував, де я міг чути раніше цю мелодію і ці. слова.
Пісня була новою, чужою і несподіваною для наших, радянських часів. У ті роки робітнича молодь співала «Карманьйолу», «Паровоз», «Ми самі копали могилу собі», «Гармати тоді гуркотіли», «Ой на горі та женці жнуть», «Туман яром котиться», а тут — здрастуйте! — Печериця розшукав десь грайливу пісеньку про малинові вуста засмучених галичанок. І лише коли хор затяг останній куплет, я пригадав, що з цією піснею в 1918 році йшли разом з австріяками по фортечному мосту вдягнені в усе сіре «українські січові стрільці», або «усусуси», як вони себе називали. Їх не можна було відрізнити по формі від австрійських офіцерів, та й безчинствували вони так само, як і їхні хазяї; млин Орловського під скелею розпотрошили, пограбували селянське зерно і вивезли його в Австрію, в той час як населення нашого міста голодувало. І слухаючи цю пісеньку «січових стрільців», я, признатися, тоді ще не розумів, навіщо було хору співати її в наш, радянський час.
Але, немов підслухавши мої сумніви і бажаючи розвіяти їх, хор, керований Печерицею, проспівав «Заповіт» Тараса Шевченка, а потім такий знайомий і дорогий усім нам «Інтернаціонал»! Співом «Інтернаціоналу» і «Молодої гвардії» ми кінчали в ті роки всі без винятку наші збори. Але одне діло було, коли ми співали гімн світового пролетаріату у себе в осередку або в комсомольському клубі тремтячими, не зміцнілими ще голосами, і зовсім інакше, могутньо прозвучав «Інтернаціонал» у виконанні величезного хору. Мені вже здалося в той вечір, що Коломієць вчинив неправильно, вигнавши Печерицю з класу. Неважно, що той поводився грубо, зарозуміло і не хотів назвати себе. Зате — який талант!
Проте на другий день після концерту мені довелося знову розчаруватися в Печериці.
Був у нас викладач креслення Максим Яковлевич Назаров. Сивенький дідок, технік за фахом, він приїхав у наше місто із Сормова, що на Волзі. Багато цікавого і нового було для нас у тому, що розповідав Максим Яковлевич про свій рідний завод «Красное Сормово». Чимало побачив на своєму віку цей старик, працюючи в таких цехах, де народу більше, аніж на сорока заводах, таких, як наш «Мотор». Люди з великим виробничим досвідом, подібні до Назарова, були дуже потрібні нашому фабзавучу.
На другий день після концерту Печериця викликав до себе всіх викладачів і інструкторів фабзавучу для перевірки того, як вони знають українську мову. Цілком зрозуміло, що викладач креслення Назаров, який приїхав нещодавно з Росії до своєї, дочки, дружини прикордонника, — ні писати, ні говорити по-українському не вмів.
Тут-таки, при всіх, Печериця запропонував Полевому звільнити старика із школи. Як тільки міг, відстоював наш директор Назарова, але нічого зробити не зміг.
Пізніше, розповідаючи нам про свій візит до Печериці, Полевой говорив:
— Ви хочете російського робітника, — кажу я Печериці, — примусити силою відмовитися од російської мови і зразу перейти на українську? Та він же без року тиждень у нас на Україні живе. Дайте йому час, не примушуйте його ламати свою рідну мову і на догоду вам говорити бозна-як. Такими примусовими заходами ви тільки змусите його зненавидіти українізацію…
Але як не умовляли Печерицю, він був невблаганний. Він підсовував усім якийсь суворий циркуляр, в якому беззастережно було написано, що всі викладачі на Україні зобов’язані вчити дітей лише українською мовою.
— Дозвольте, але які у нас діти? Цілком доросла молодь. І потім, у нас технічна школа! — все ще доводив, хвилюючись, Полевой, — Ми ремесла вивчаємо.
— Нічого не знаю і знати не хочу, — холодно відповідав Печериця, — Живете на Україні, ось інструкція, прошу підкорятися! Що ж до профілю вашої школи, то це взагалі казус. І фабзавуч ваш — це ублюдок.
— Прийде час, і тут теж, як у Донбасі, виростуть нові заводи, і люди нам спасибі скажуть, що ми першими почали готувати для них кадри! — сказав Полевой.
— Дурниці! — відрубав директорові Печериця, — Ніхто вам не дасть закоптити голубе небо Поділля димом заводів.
— Подивимось! — сказав Полевой уперто, і, як повідав нам Коломієць, навіть зубами заскрипів, щоб не вилаятись.
— Дивитися будуть інші, а не ви! — обірвав нашого директора вусач. — А вам наказую бути дисциплінованим працівником моєї системи освіти і виконувати без усяких суперечок мої розпорядження.
Довелося Нестору Варнайовичу звільнити Назарова із фабзавучу. На останні гроші з маленької нашої стипендії ми спільно купили старику на пам’ять гарну готувальню. Фурман прикріпив до неї мідну планку і ловко надряпав напис: «Палко любимому нашому викладачеві Максиму Яковлевичу в години розставання, але не прощання. Учні ФЗУ».
Признатися, Максим Яковлевич нічого особливого не втратив від наказу Печериці. Гарних техніків у місті було мало. Назарова негайно ж прийняли на роботу в шляхову контору. Він став креслити плани нових шляхів, які ведуть до кордону.
Парові котки для цих шляхів ремонтували в нас, у фабзавучі, і тому Назаров іноді приходив до нас.
Одного разу Ковакевич, вітаючись з Назаровим, сказав:
— А-а! — а! Максиме Яковлевичу, жертва режиму Печериці! Ну як, він ще до вашої контори не добрався?
— До нас йому дорога заказана, — сказав Назаров, — Ми зараз на військове відомство працюємо. Нашими справами Михайло Васильович Фрунзе з Москви цікавиться, а йому однаково, якою мовою людина розмовляв, аби душа у тої людини радянською була!..
Коли ввечері, після чергування у ЧОПі, ми поверталися разом з Маремухою в гуртожиток, Петро сказав мені:
— Досадно все ж таки, Василю, що ми того бандита живим випустили. Така промашка! Я боюсь, як би про це не довідався Печериця. Дізнається — і почне яму копати під Нестора Варнайовича. От, скаже, яких бельбасів він виховав! І пакостити буде Полевому.
— Не бійся, Петрусю! Картамишев Полевого в обиду не дасть. Ми Полевого ще по радпартшколі знає. Адже Полевой там секретарем партійного осередку був. Він старий більшовик, робітник у минулому… А Бобир — шляпа, це факт. Уявляєш,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.