Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тисячолітній Миколай 📚 - Українською

Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тисячолітній Миколай" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 260
Перейти на сторінку:
спати біля нової жони?

— Протоспафарій, — терпляче поправляв Корчака котрийсь з ромеїв, які присмоктувалися до кожного з нас, ненастирливо привчаючи до своєї мови, до віри і поводження.

Може, тому що супроводжували багрянородну жону, а може, такий звичай був ромейський, та з Анною пливли на Русь не самі чоловіки-ієреї, а й їхні помічниці жони, звані дияконисами. Молоді, гожі, і такі буйнотілі, що зваблива їхня плоть золотисто світилася навіть крізь товсті сувої темних облачень. Ромейські ієреї, що їхали з нами, назбирані були з слов’янських земель болгарських, промовляли до нас ніби й по-нашому, але ніби й ні — щось піднесене, урочисте, барвисте. А хіба ж наші заклики, моління, плачі й виспіви не такі? Головний над пресвітерами, званий єпископом, з просторим лицем, мови нашої не знав, так само як і дияконнси-грекині. Та однаково ж вслухалися ми в їхню мову, шелестливу, ніби народжену з палючих жіночих уст в таємничості й незбагненності, бо, може, так і треба, щоб жінка завжди зоставалася нерозгаданою. Але вражала нас і відлякувала в дияконисах їхня обітниця вічної цноти, належність вже й не самим собі і не світові, а тільки своєму суворому богові. В цьому не було нічого людського, якась потойбічна холодність розполовиненого світу, болісно розрубаного навпіл — і не стулиш, не зблизиш, не зіллєш докупи в захваті солодкого людського поєднання, а тільки безрадно здіймеш руки в безсиллі холодної знемоги.

Ієреї терпляче втовкмачували нам:

— Син божий помер, щоб спокутувати людські гріхи. А спокута гріхів належить церкві.

— А що таке церква? — вдавали ми невігласів.

Хоч і відали гаразд, бо в Києві були й християни і церква. Князь київський Оскол вже понад сто літ тому прийняв християнську віру і поставив церкву святого Миколая на горах і церкву святого Іллі на Подолі для чужинських купців і подорожніх, але кияни не пішли до тих церков і молилися далі своїм добрим богам, кожен міг при потребі мати свого власного бога, слухняного й покірливого, коли ж один бог на всіх, тоді неминучі чвари, ворожнеча, заздрість і вічна биятика, кожне тягнутиме до себе, той казатиме: «Се моє!», а той відповідатиме: «Се моєї» Незгода між Осколом і киянами помогла Олегові з малим Ігорем легко заволодіти Києвом, вбивши князя Оскола і відкинувши його віру. Відтоді князі молилися своїм богам, а люд своїм, богів привозили до Києва нових і нових, і всім стачало місця і на землі й у душах. Коли по смерті Ігоревій стала княгинею віща Ольга, яка предтекла по нашій землі, як ранкова звізда сонцю, як зоря світлу денному, і просяяла, як місяць в ночі, то ось би де збагнути, що не сила, а мудрість править світом, і втішитися. Але жінка, що вище стає, то більшого прагне. Світили в очі княгині київській великі імперії — Ромейська і Германська, — вражали величчю і блиском, а звідки те все? Чи тільки від сили людської, а чи й від божої? і чи не час замінити маленьких слов’янських богів і боженят на великого, єдиного і всемогущого християнського бога? Кажуть, що вела таємні перемови Ольга із одним імператором, і з іншим, але вибрала Царгород, але не прикликала звідти священників, а сама поїхала туди, лякаючись гніву киян. Хрещення прийняла від патріарха, сам імператор Костянтин Багрянородний був воспріїмником її від купелі, патріарх повчав її в новій вірі, а вона слухала, стоячи яко губа напаяєма. Кажуть, ніби імператор і сватався до неї, та вона переклюкала його: мовляв, раз ти мій хрещений батько, то як же можу одружуватися з отцем? А може, переклюкала ромеїв тим, що в Царгороді обіцяла прислати помічне військо, а приїхала до Києва і передумала? Кияни знов не звабилися новою вірою, і ті роки Ольжині з новим богом її вважалися пустими, що й зазначилося згодом у літописах, і навіть син її Святослав зберіг вірність богам давнім, коли ж зазнав поразки в битві з імператором Цимісхієм, то послав до Києва з велінням розорити й спалити християнські храми, серед них і церкву святого Миколая, де похований був князь Оскол. Старший син Святославів Ярополк, одружений на грекині, спробував ввести в Києві християнську віру, та тут приспів з варягами з-за моря і з Новгорода його здобичливий брат Володимир, потоптав Ярополка і його віру, підтоптав під себе красуню-грекиню, киянам до їхніх богів дарував ще Перуна, і Хорса, і Мокош, і Симаргла, і тим завоював їхні серця. Але й десяти літ не минуло, як великий князь запрагнув нової віри. Вчора один, а сьогодні — зовсім інший. Як дім перебудований. Та тільки як же в ньому жити?

Що ми відали тоді? Везли невісту князеві Володимиру, везли нового бога, а що везли з ним?

Снитиметься Чорне море мені тисячу літ, гірке море чужої віри. Лебеді, гуси й журавлі в гирлі Дунаю, червоні вітрила, смола, сіль, сонце, вогонь в очах і в долонях, супротивний вітер, безсилість наших богів серед морських стихій, таких ручних і слухняних на суходолі, в лісах, полях, біля ручаїв і озер.

Я згадував тоді Назимку, яка ждала мене в Києві, думав про неї вдень і вночі під чужими зорями, згадував і не міг назгадуватися, в холодному імені своєму стояла вона мені перед очима однаково ж вся осяяна сонцем нашим лагідним і тихим, мов обітниця найбільшої чистоти й радості, і все оте: і моя єдина Назимка, і дорогі люди, і сонце, і Київ над зеленими пущами — все зливалося в золотий ланцюг щастя, де ще немає ні гріха, ні заздрощів, ні страшного ромейського лицемірства, де чоловік мовить так, а чинить інак, де на устах мед, а в душі отрута, де уповання тільки в словах, а в ділах сама вигода й користь.

А може, все те не так? Я заздрив Корчаку, який до всього допитувався, хоч так і не міг ні до чого допитатися. Ще більше заздрив я Мовчаку, який знав тільки своїх коней. Їм віддавав усю свою силу і свою прихильність, бо гаразд відав про їхню незрадливість. Вони були покинуті на самих себе, як самотні плавці серед морських жорстоких хвиль. В мене ж, окрім князя, єдиного для нас усіх, був ще старший брат Несміян, моя надія, підпора і довічне пристанище.

То ж коли ми довго й затяжливо пливли з Царгорода до Корсуня, то пливли ми всі неоднаково, як воно буває завсігди на сім світі.

Як то добре, коли ти не самотній і маєш рідну душу,

1 ... 8 9 10 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тисячолітній Миколай», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тисячолітній Миколай"