Читати книгу - "Володимир"

І Феофано готувалася до боротьби з ними — тут, в Ані, вона часто навідувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох ішханів[16], раз і другий їздила в Грузію, де говорила з царем Давидом, азнаурами[17]. Феофано знає, що робить, — у Грузії й Вірменії безліч людей ненавидять Візантію, яка прагне поневолити їхні землі, і Ашот, і Давид — вороги імператорів ромеїв, але мати малолітніх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати їх щирим другом. Впливає й краса Феофано, боже, до чого чудова ця вдовиця василіса!

Не забуває Феофано ще одного — недалеко звідси, в Каппадокії, підіймали повстання проти Іоанна брат Никифора Фоки Лев і син його Вард; нині Лев живе осліплений в Амазії, Варда постригли й вислали в монастир на острові Хіосі. Феофано цікавиться Вардом Фокою, зустрічає в Ані його прихильників — усе в цьому світі може знадобитись!

Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звістку про Феофано, яка живе в далекій Вірменії, ожив духом. Вард Фока добре пам’ятає свою тітку. Ще в Константинополі, зустрічаючи Феофано, він божеволів від її краси. Чернець Вард, що змушений нині проводити час у постах і молитвах в монастирі на острові Хіосі, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить.

У Константинополі також пам’ятали про Феофано. У Вірменії вона одержала від проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров’я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, діяв, підбадьорював Феофано.

І от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, і найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велів їй негайно повертатись до столиці імперії.

Була пізня осінь, коли дромон Феофано одірвався від берегів Вірменії й поплив на захід. Перед ними був далекий шлях, у Понті Евксинському в цей час лютували страшні бурі, горами ходили хвилі, віяли холодні північні вітри. Навіть бувалі мореходці-ромеї боялись вирушати в небезпечну путь.

Феофано ж не зважала ні на що. Зухвала й завзята, вона ніколи й нічого не боялась, не лякало її й тепер море. Разом з дочкою Анною зійшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись від вітру й дощів, терпляче сиділа там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався під південними берегами Понту. Втім, мореходці-ромеї боялись у цю пору скелястих берегів, де на каміннях дромон міг розбитись в тріски, — вони йшли далеко в морі, звідки вряди-годи, коли розсіювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на півдні гори Азії. Так минали дні й ночі, позаду лишились Сіноп, Амастрида, Іраклія, дромон наближався до Константинополя.

Іноді, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед — на захід, поглядали на північ. Там над самим обрієм висіли важкі, темно-сірі, схожі на звалище скель хмари. Раз за разом товщу цих хмар прорізували гострі сліпучо-білі стріли блискавиць, відблиски яких тривожно грали на темно-синіх високих роздратованих хвилях, ще пізніше звідти долітала луна далекого грому.

— Ти чого тремтиш, мамо? — запитувала перелякана дочка Анна.

— Там, — відповіла Феофано, стискуючи плечі дочки, — над Евксинським Понтом лежить страшна земля — Русь, мешканці якої дикі, жорстокі люди. Вони живуть у норах, їдять сире м’ясо, не вірять у Христа, моляться своїм дерев’яним богам. І вони завжди, завжди були нашими ворогами, ішли на імперію, їхні кагани стояли під самими стінами священного нашого Константинополя.

— Але зараз вони не йдуть на нас?

— О ні, дочко, — посміхнулась Феофано. — Іоанн Цимісхій достойно провчив їхнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березі Дунаю, він наголову розбив його. Треба тільки стерегтись їх надалі, завжди.

Маленька дівчинка не могла збагнути всього того, що їй розповідала мати, вона зрозуміла тільки одно, останнє, — що русів треба стерегтись, і тому вона просто, по-дитячому й запитала:

— А до них далеко, мамо?

— О так, — уже засміялась Феофано, — туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русі, треба плисти морем багато днів і ночей, а до самого їхнього города Києва їхати ще місяці.

— Це справді дуже далеко, — засміялась і дівчинка. — Я не боюсь їх, — закінчила вона зухвало.

Хіба могла дівчинка Анна знати, що промине багато літ і вона поїде до далекої Русі, потрапить у Херсонес, а далі в Київ? У цю годину безмежне море і важкі хвилі заступали далекий обрій, Русь. Дромон колишньої василіси Феофано з туго нап’ятими вітрилами летів далі й далі на захід.

3

Ніхто в Константинополі не бачив, як однієї темної ночі дромон з Вірменії проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розі, поклав якір у його кінці — напроти Влахернського палацу, — як пізніше до цього корабля під’їхали й знову повернулись до Влахерна кілька легких лодій.

На одну з них зійшла жінка з дівчинкою. Скопці, які непорушно стояли вздовж бортів, гребці, що одноманітно, намагаючись не шуміти, підіймали й опускали в чорну воду свої весла, — всі вони не знали, що за жінка в темному одязі й з темним покривалом на голові спустилась з дромона й сіла в їхню лодію. Коли лодія перетинала Золотий Ріг, жінка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало — світло від вогнів Константинополя відбилося в очах, впало на бліде чоло, стиснуті уста Феофано.

Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Ніс лодії розрізав рінь. Впала походня. Чиїсь руки підхопили Феофано, її повели до стіни, у вузький і довгий прохід, де було холодне й вологе повітря, через сад, де терпко пахло пізніми осінніми квітами, кам’яними східцями й переходами, де звуки лунко одбивались під склепінням, завели до палат, де панувала півтемрява.

— Привіт тобі, василісо!

Покривало впало з голови, й легке зітхання вирвалося з уст Феофано. Василіса — о, як давно не чула вона цього слова, як багато промовило це слово в устах всемогутнього проедра Василя, тут, у Константинополі!

Він ступив до неї ближче й узяв її за руку. Тепер вони стояли одне напроти другого — скопець, проедр імперії, й Феофано — колишня василіса, а нині — жінка в темному покривалі.

— Ти така ж, як і колись, Феофано, — промовив проедр Василь. — Ти була й нині є найкращою жінкою світу. Скинь з своєї голови цей чорний саван.

— Скажи мені, де я зараз опинилась і що сталось?

— Зараз ми у