Читати книгу - "Пастка на дурнів"

— Та ти просто псих! — загорлав він тоді не своїм голосом, учепившись обіруч за край столу, біля якого вони сиділи. Від люті й праведного обурення його, здавалося, от-от ударить грець.

— Мудренджере, ну чого ти сікаєшся до людей? — утомлено озвався Данбар крізь гамір в офіцерському клубі.

— Псих, та й годі! — наполягав Мудренджер.

— Мене намагаються вбити, — розважливо пояснив йому Йоссар’ян.

— Чому саме тебе?

— Бо в мене стріляють.

— В усіх нас стріляють — на те й війна!

— І думаєш, мені від цього легше?

Мудренджер уже був шарпнувся, щоб скочити з крісла, — очі його зволожіли, збілілі губи сіпав нервовий тик. Як завжди, коли він сперечався через свої переконання, Мудренджер і на цей раз судорожно засапав, змахуючи повіками гіркі сльози неподіленої віри. У Мудренджера було безліч принципів, у які він свято вірив. Мудренджер був душевнохворий.

— Хто? — допитувався він. — Ну, хто саме, по-твоєму, намагається тебе вбити?

— Та кого не візьми.

— Де ти їх бачиш?

— А ти що, не бачиш?

— От я й не бачу!

— А ще кажеш, що вони не намагаються мене вбити!

— Але ж… — Мудренджер нараз затнувся й у розпачі повалився на місце.

Мудренджер щиро вірив у свою правоту, однак і в Йоссар’яна були неспростовні докази, що геть незнайомі йому люди цілять у нього з гармат щоразу, як він підіймається в повітря, щоб скинути на них бомби, — яка вже тут радість! І не було ніякої радості в тому, щоб гибіти, як останній волоцюга, в наметі на П’яносі поміж пасмом опасистих гір за спиною та пустинною блакиттю моря перед очима — байдужного моря, яке, однак, проковтне тебе при першій-ліпшій нагоді, так що й оком не встигнеш зморгнути, а потім, награвшись, виплюне днів за три на берег — розбухлого, посинілого, протухлого, вільного від усіх боргів та обов’язків, з двома цівками солоної води з холодних ніздрів.

Йоссар’янів намет стояв коло вузької, як стіна, сіруватої смужки лісу, що відділяла його ескадрилью від Данбарової. Поруч, уздовж траншеї покинутої залізничної колії, пролягав тимчасовий бензопровід, з якого заправлялись на льотному полі бензовози. Завдяки його сусідові Весслу цей намет був найупорядкованішим у всій ескадрильї. Щоразу, коли Йоссар’ян повертався після чергового відпочинку в шпиталі чи відпустки до Рима, його приємно вражали нові вигоди, які запровадив за час його відсутності Вессл: то водогін, то дров’яна грубка, то зацементована долівка. Місце для намету вибрав свого часу Йоссар’ян, а ставили вони його вдвох із Весслом. Вессл, завжди усміхнений пігмей з пілотськими нашивками й густою кучерявою чуприною, розділеною пробором навпіл, подавав ідеї, а Йоссар’ян, вищий на зріст, дужчий, м’язистіший і меткіший, слухняно виконував усі його розпорядження. Жили вони вдвох, хоча намет призначався на шістьох. Коли настало літо, Вессл закотив догори борти намету, щоб вітерець — нечастий гість — од моря міг видмухати ізсередини розпечене повітря.

Поруч, у двомісному наметі, раював у самотині жерун арахісу Тупермейєр, котрий щоночі стріляв по манюсіньких польових мишках із пістолета сорок п’ятого калібру, що його поцупив у небіжчика із Йоссар’янового намету. Далі за Тупермейєровим стояв намет, якого Макпростак уже не ділив із Мудренджером: той іще не об’явився, коли Йоссар’ян виписався зі шпиталю. На його місце тепер поселився Кристі, але цей тим часом подався до Рима, де упадав біля сонливої проститутки, в яку шалено закохався. Тільки їй уже давно остогидла і її професія, і сам Кристі.

Пілот Макпростак був геть ненормальний: він ніколи не пропускав нагоди прошугнути бриючим льотом понад самим наметом Йоссар’яна, аби лиш перевірити, чи той не боягуз; а ще він полюбляв пронестися з шаленим ревом над плотом на порожніх бочках, що мирно погойдувався на воді поблизу сніжно-білої піщаної коси, коли там голяка смагліли офіцери. Ділити намет із божевільним — не іграшки, та Кристі було начхати, він і сам був псих і кожного вільного дня біг упрівати на будівництві офіцерського клубу, до якого Йоссар’ян ніколи й рук не приклав.

Взагалі можна було нарахувати вже чимало офіцерських клубів, до спорудження яких Йоссар’ян не приклав рук, але з жодного він не пишався так, як із цього, на П’яносі. То був величний і — мовлячи про Йоссар’яна — абсолютно нерукотворний пам’ятник силі його духу. Поки тривало будівництво, Йоссар’ян не показав там і носа, зате потім став найзапеклішим його завсідником — так сподобалась йому ця простора, гарна, оббита гонтом будівля. І справді, кращий офіцерський клуб важко було й уявити, тож серце Йоссар’яна лунко стукотіло від гордощів, коли він, споглядаючи споруду, виразно усвідомлював, що в цьому архітектурному диві не закладено ані крихти його власної праці.

Того вечора, як вони із Мудренджером востаннє обзивали один одного психами, їх було четверо за столиком в офіцерському клубі. Вони сиділи в глибині залу, біля столика для гри в кості, на якому Везунбі теж ніколи не програвав. Кості Везунбі метав так само майстерно, як грав у пінг-понг, а в грі у пінг-понг Везунбі був таким же зухом, як і в усьому, за що брався. Все, що робив Везунбі, він робив краще за всіх. Цей білявий хлопчина із Айови щиро вірив у бога, святу материнську любов і в американський спосіб життя, хоча зроду над усим цим не замислювався. Це був загальний улюбленець.

— Падлюка, як я його ненавиджу, — пробурмотів Йоссар’ян собі під ніс.

Суперечка з Мудренджером спалахнула за кілька хвилин до того, як Йоссар’ян заходився шукати кулемет. У клубі було не протовпитись, до бару не протовпитись, до столу для пінг-понгу не протовпитись, до столика для гри в кості не протовпитись. Люди, що їх хотів би покосити з кулемета Йоссар’ян, мирно заполонили стойку і хором горлали якісь сентиментальні пісеньки, і нікого це чомусь не дратувало. Тож, за браком кулемета, Йоссар’ян смачно опустив підбор на пластмасовий м’ячик, що підкотився йому під ноги.

— Ну і Йоссар’ян, — недобре реготнули, хитнувши головами, обидва гравці і дістали з коробки на полиці інший м’ячик.

— Ну і Йоссар’ян, — недобре реготнув Йоссар’ян.

— Йоссар’ян! — застережливо прошепотів Кристі.

— Ну, що я казав? —