Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"

Отож зібралися хлопці, зібралися дівчата, і з ними керівник практики, такий собі український патріот з російським прізвищем Поздняков. Сіли до електрички. З гітарою.

- Далеко їдемо? - спитав Тарасик свого друга Коляна.

- Та ні, - відповів Колян, - не далеко: три дні лісом, а потім ще хорошою дорогою трошки.

- Ну, якщо хорошою дорогою, - розвів руками Тарасик, - тоді ще нічого.

Керівник був невредний і проти Тарасика нічого не мав. Хай їде - харчування своїм коштом, а там хоч роту приганяйте. Але яке там харчування у фольклорній експедиції? Випивання було б, і то добре. До речі, проти випивання керівник теж нічого не мав, не те що, знаєте, ото бувають. Іще в електричці хлопці приклалися до пляшечки - потрошку, щоби шлях був швидшим. Вони теж знали міру і розуміли, що зловживати лояльністю керівництва не варто.

Весело їхали. Дівчата пісню почали, бо воно так, здається, заведено, щоб дівчата в електричці співали, а хлопці випивали. Доїхали до станції Піщана. Там пересіли на автобус, ледве влізли, бо тільки студентів було зо два десятки, а ще й місцеве населення, власне кажучи, об’єкт вивчення майбутніх філологів. Об’єкта було багато, і дихав він на студентів тим самим, чим студенти на нього. Тобто у певному розумінні тут народ возз’єднався з інтелігенцією.

Але до кінця маршруту доїхало їх мало - крім наших фольклористів, у салоні лишилася одна стара баба - дуже далеко заїхали. Та воно й зрозуміло, близько міст весь фольклор уже давно повизбирано, ось і лишається вченим їздити де козам роги правлять.

Та врешті приїхали. Оселилися в клубі, де завжди студенти оселяються, - хоч помідори збирати, хоч фольклор. Ліжка їм там поставили на другому поверсі. Дівчата - в одній кімнаті, у другій - хлопці, у третій - керівник. Проте Тарасикові місця не вистачило, бо ж на нього не розраховували. Ліжка вільного не знайшлося.

- Нічого, - поплескав друга по плечу Колян. - Ми тобі зараз квартиру знайдемо. Ще й луччє за нас будеш жить.

- Та я б разом… - промимрив Тарасик.

Але Коляна було не збити. І дійсно, за півгодини знайшов він Тарасикові гарну хату поруч із клубом, під боком. І хазяйка молода, трохи за тридцять, самотня гарна жінка, Ганною звати. І платня суто символічна, бо в селі воно не так, як у місті - дешевше і людяніше якось, чи що.

Колян підморгнув Тарасикові на багаті хазяйчині форми:

- За свої гроші матимеш всі удовольствія.

На вухо, звичайно, сказав, але Тарасик зашарівся. Він ще з жінками не знався - ну, тобто цілувався потрошку, але щоб теє, так то ні - і тому легко нітився. Взагалі Тарасик Петренко мав тонку душу.

А ввечері були раки. Керівник експедиції з російським прізвищем Поздняков, крім фольклору, мав стійкий інтерес до пива, а тому, поки не випили ще привезене з собою, оголосив мобілізацію серед хлопців, і скоро вже на чолі всіх із штанами через плече лазив рачки у місцевій річечці з прозорою водою, червоний сам, немов той рак. Як споночіло, розпалили вогнище, поставили казан, позичений у їдальні, а до нього води, солі, перцю, лаврового листа, як годиться. Раки ворушили клешнями, хлопці лякали ними дівчат, а ті завзято вищали. Міські ж, де вони бачили? А коли закипіло, бухнули здобич в окріп. І декотрі з дівчат навіть схлипнули - жалко стало, живі ж. Тарасика рак ухопив за палець, треба сказати, боляче вхопив, і хлопець вирішив йому помститися - прив’язав до ноги мотузочка, щоби примітити, а тоді знайшов у казані та з’їв. До речі, всі їли охоче, навіть ті, що схлипували. Керівник пив пиво, решта теж з пива почали, але потім перейшли на горілочку, консерви повитягали, ковбасу - ну звісно, що з них взяти, з молодих, їм аби ужертися, а на мистецтві, як ото пиво з раками чи фольклор, вони не розуміються геть.

З дороги всі були потомлені, тому повпивалися досить швидко. Дівчата голосно сміялися, хлопці притулялися до них, а згодом вже й розповзатися почали по двоє. Тарасик теж хильнув добряче, з’їв зо п’ять раків, зажував ковбасою, потім ще хильнув і не зчувсь, як лишився біля багаття сам. А помітивши це, здивувався. Де всі поділися? Наче корова язиком злизала, тільки керівник сидів, порпаючись у своїх раках та обклавшись штабелем пляшок. Тарасик озирнувся - нікого, тільки ніч та цикади. Начебто не спав, а дивися, якось всіх прогавив. Він не дуже впевнено підвівся, відчуваючи неприємний тягар у шлунку. Лишатися тут не було рації, тим більше що раки в животі, здається, починали бунтувать. Тарасик ще раз озирнувся і, нікого не побачивши, пробурмотів до керівника:

- Піду я…

Той не зреагував. Тарасик потупцяв на місці, прислухаючись до свого організму, шморгнув носом та почимчикував геть, у той бік, де, на його думку, знаходилося село. Повільно пересував ноги, вдихаючи повними грудьми чисте повітря, але в шлунку робилося все гірше. Та гірше. А Тарасик ішов далі, ішов, ішов, поки стало зовсім кепсько, а тоді… Пробачте за вираз, але що було, то було - він виблював усе, що з’їв та випив. Мабуть, раки надто захмеліли від горілки, звикши за своє довге існування до пива, а може, й сам Тарасик захмелів, бо теж не надто призвичаївся до міцного. Проте зараз же йому полегшало - наче й повітря стало іншим, і ніч змінила колір, головне ж - шлунок звільнився від тягаря. І хоч у горлі лишався капосний присмак, голова пояснішала. Тарасик витерся жмутиком трави й озирнувся навколо себе. Там стояла пітьма - ані вогника, ані звука, ані руху. “Куди ж це я зайшов?” - спитав хлопець сам у себе. І сам собі не зміг відповісти, бо погано орієнтувався у сільській місцевості. Звичайно, треба було діставатися до квартири і лягати спать. Але де ця квартира? В якому боці? Тарасик довго приглядався, сподіваючись знайти дорогу, потім плюнув гіркою слиною і вирішив повертатися