Читати книгу - "Погоня за вівцею"

— З цієї причини ви розійшлися?

— Як я вже раніше казав, цього не можна пояснити кількома словами. Це щось таке, чого стосується такий вираз Ніцше: «Навіть боги опускають свої прапори перед нудьгою».

Ми далі повільно їли подані страви. Вона попросила ще одну порцію соусу, а я — хліба. Увесь цей час кожен з нас думав про своє. Потім тарілки було прибрано і нам подали шербет з чорницями, а коли принесли каву «експрес», я запалив сигарету. Дим від неї, хвилину покружлявши в повітрі, зник у нутрощах безшумної вентиляційної системи. За кількома столами з’явилися відвідувачі. З гучномовців над головою лилася музика Моцартового концерту.

— Якщо можна, я хотів би ще трохи розпитати про твої вуха, — сказав я.

— Ви хочете запитати, чи мої вуха мають особливу силу?

Я кивнув головою.

— Я воліла б, щоб ви на собі все перевірили, — сказала вона. — Бо хоч би що я вам розповіла, воно буде неповним і навіть може здатися вам непотрібним.

Я вдруге кивнув головою.

— Я можу показати вам свої вуха, — сказала вона, допивши каву. — Однак я не певна, чи справді це піде вам на користь. Може статися, що ви навіть пожалкуєте.

— Чому?

— Ваша нудьга може виявитися не такою непохитною, як ви вважаєте.

— Ну що ж, доведеться спробувати, — сказав я.

Вона простягла через стіл свою руку й поклала на мою.

— І ще одне: впродовж деякого часу — скажімо, кількох місяців — будьте поряд зі мною. Згодні?

— Згоден.

Вона вийняла з торбинки чорну стрічку. Тримаючи її між губами, обома руками згорнула ззаду волосся у жмут і спритно перев’язала його.

— Ну то як?

Затамувавши подих, я приголомшено дивився на неї. У горлі мені пересохло так, що я не міг жодного звуку видобути із себе. Якусь мить по білих тинькованих стінах, здавалось, побігли хвилі. Голоси відвідувачів і стукіт тарілок спочатку стишились, а потім знову повернули собі початкову силу. Я чув плюскіт хвиль і пригадував запах давно забутого вечора. Але все це було лише невеликою частиною відчуттів, що наринули на мене протягом цих кількох сотих секунди.

— Неймовірно! — видушив із себе я. — Здається, наче ти зовсім інша людина.

— Саме так, — сказала вона.

2. Про розблокування вух

— Саме так, — сказала вона.

Вона була по-неземному прекрасною. Такої краси я досі не бачив і не уявляв собі. Вона сягала розмірів Всесвіту і водночас конденсувалася до об’єму льодовика. Зухвало розширювалася і водночас знічувалася. Перевершувала всі мої уявлення. Вона та її вуха зливалися в одне ціле і сповзали вниз схилом часу, немов первісний промінь світла.

— Ти незвичайна! — сказав я, нарешті віддихавшись.

— Я знаю, — відповіла вона. — Такий стан буває, коли мої вуха розблоковано.

Кілька відвідувачів ресторану, повернувшись у наш бік, завмерли з подиву. Офіціант, що підійшов з новою порцією кави, не міг її як слід налити. Ніхто не промовив ні слова. Лише бобіна магнітофона й далі крутилася.

Вона вийняла з торбинки ментолову сигарету і сунула собі в рот. Я квапливо запалив її своєю запальничкою.

— Я хочу з вами переспати, — сказала вона.

І ми переспали.

3. Про розблокування вух (продовження)

Однак для неї ще не настала епоха повного блиску. Протягом наступних двох-трьох днів вона кілька разів відкривала свої вуха, а потім знову ховала свій неймовірно чудесний витвір під волоссям і тоді знову ставала звичайнісінькою дівчиною. Враження було таке, ніби на початку березня для проби вона перестала одягати пальто.

— Здається, ще не настала пора відкривати вуха, — сказала вона. — Я ще сама не збагну, як найкраще розпорядитися своєю силою.

— Я не заперечую, — погодився я. Бо вона, і сховавши вуха, здавалася непоганою.

Вона іноді показувала свої вуха, але майже завжди це було у випадках, пов’язаних із сексом, який тоді здавався чимось дивовижним. Коли падав дощ, пахло дощем. Коли співали птахи, їхній спів звучав особливо виразно. Мені не вистачає слів, щоб описати цей стан.

— Ти не показуєш вух, коли спиш з іншими чоловіками? — спитав я її одного разу.

— Звичайно, ні, — відповіла вона. — Вони, мабуть, і не здогадуються, що в мене є вуха.

— А яким буває секс тоді, коли ти ховаєш вуха?

— Обов’язком. Схожим на жування газетного паперу, позбавленим будь-якого відчуття. Та байдуже. Бо виконання обов’язку — теж непогана справа.

— Але з відкритими вухами все набагато приємніше, чи не так?

— Ага.

— Тоді краще відкривати вуха, — сказав я. — І не варто забивати собі голову всяким непотребом, як ти гадаєш?

Вона пильно глянула йому в очі й зітхнула.

— Я бачу, ви нічого не розумієте.

Справді, я багато чого зовсім не розумів.

Передусім причини її особливого ставлення до мене. Бо я анітрохи не вважав, що чимось кращий за інших або сильно відрізняюсь від них.

Та коли я їй це сказав, вона засміялася.

— А все дуже просто, сказала вона. — Ви шукали мене. І це найголовніша причина.

— А якщо, припустімо, хтось інший тебе шукав би?

— Принаймні зараз ви до мене не байдужі. Крім того, ви набагато кращі, ніж вам здається.

— Чого ж це мені так здається? — спитав я.

— Тому що ви живете лише однією половиною свого «я», — відповіла вона прямо. — Інша ваша половина залишається неторканою.

— Гм-м-м…

— У цьому розумінні ми схожі одне на одного. Я прикриваю вуха, а ви живете лише однією половиною свого «я». Вам так не здається?

— Навіть якщо це й правда, то все одно друга половина мого «я» не така блискуча, як твої вуха.

— Цілком можливо, — і вона усміхнулася. — А ви справді нічого не розумієте.

З усміхом на устах вона відкинула назад волосся і розстебнула блузку.

Пополудні того вересневого дня наприкінці літа я не пішов на роботу і, граючись її волоссям у ліжку, думав про китовий прутень. Море було темно-сірим, буйний вітер бився об скляні шиби акваріуму. У виставковій залі під високою стелею не було, крім мене, нікого. Китовий прутень, назавжди відірваний від кита, повністю втратив свою первісну суть.

Потім я ще раз подумав про нічну сорочку моєї колишньої дружини. Однак не зміг пригадати, чи взагалі в неї була нічна сорочка. Десь у глибині голови застряв