Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

Згадаймо: саме так згодом Єрмак із поплічниками прибирали до рук Сибір і Зауралля. Та щоб не бути голослівним, процитуємо виписку з книги професора В. О. Ключевського:

«А на Білоозері жили люди нехрещені (племена весі. — В. Б.), і коли захотіли хреститися (зауважте, прийшов лише чернець, а не «русь», як нам намагалися втовкмачити. — В. Б.) і віру християнську спізнавати, вони поставили церкву, а не відають, в ім'я якого святого. І на ранок зібралися та пішли церкву святити й наректи іменем святого, і прийшли до церкви, а на річці під церквою човник, у човнику стільчик, а на стільчику ікона Василія Великого, а перед іконою проскура (як бачимо, уже в ті часи чернець знав свою справу. — В. Б.). І вони ікону взяли, а церкву нарекли іменем Василія Великого. І якийсь нечема взяв проскуру ту й хотів укусити її; та його від проскури тієї відкинуло, а проскура скам'яніла… І на Білоозері це перша церква Василія Великого від того часу, як віра постала» [6, с. 99].

Так одразу всі люди того фінського поселення стали християнами й великоросами. Слов'янством та руссю тут і не пахне!

Отже, ми знову підійшли до очевидної істини: великороси не є споконвічно слов'янським народом, ніколи ним не були і в тих умовах бути ним не могли. Навіть серед основної маси великоросів — слов'яни, вихідці з Подніпров'я, становили мізерно малу частку.

Послухаймо, хто пішов із Юрієм Довгоруким у «землю Залешанську»:

«…у другій половині XII ст. таких князів було кілька десятків, якщо не ціла сотня (бач, як розплодилися! — В. Б.). Дружина, як і раніше, була змішаного племінного складу. У X–XI ст., як ми знаємо, в ній переважали ще сторонні варяги. У XII ст. (коли Юрій Довгорукий пішов у суздальську землю. — В. Б.) до її складу входять також інші сторонні елементи: поруч із тубільцями й нащадками обрусілих варягів бачимо в ній інородців східних і західних, які оточували Русь, торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євреїв, угрів, ляхів, литву і чудь» [6, с. 73].

«Сам князь тривалий час був тут до певної міри кочівником. Дружина ж його могла або йти за ним, або покинути його. Князь міг відіслати від себе своїх сподвижників, і вони могли його залишити. Жодних зобов'язань стосовно цього не було» [4, с. 19].

Такі взаємини між князем і дружиною існували в X–XIII століттях. Та й пізніше! Сама ж дружина найчастіше скидалася на банду найманців. Куди вже подінешся, — доводиться і з цим погодитись. Професор-великорос не став би зводити наклеп на своє плем'я.

Такий казус трапився і з Юрієм Довгоруким. Шостий син Мономаха не одержав у спадок «престолу», пішов із дружиною шукати нове місце й нових «підданих». Знайшовши престол за багато сотень кілометрів від Русі, осів серед племен мері, весі, муроми, мещери, мокшій мордви, в землі Моксель, як її назвав Вільгельм де Рубрук.

Отже, ми окреслили дуже важливі аксіоми становлення великоросів як народу, а саме:

а) у початковому періоді створення народності, а згодом — нації великоросів її основу становили фінські племена, що проживали на своїй споконвічній землі;

б) слов'янське начало при створенні нації великоросів становило мізерно малу частку, тобто практично було відсутнє.

Щоб пересвідчитися в цьому, навіть у XVII столітті «скресь русскаго» не було потреби. Поставлено під сумнів і підкинуто один із найголовніших міфів Російської імперії — міф про слов'янське походження Московського князівства.

4

Настав час розглянути питання участі Російської православної церкви в процесі колонізації фінських племен під прикриттям ідеї «збирання землі російської». Участь і роль Російської православної церкви в цьому поневоленні народів — вирішальна. Впродовж усіх минулих століть, як і нині, ця церква поводилася й поводиться не як обитель порятунку людського духу, а як жорстокий поневолювач, нарівні з владою.

Здавалося б, за церковними канонами, «царство Боже й царство кесареве мусять залишатися навіки розділеними». Однак у Московії ми цього ніколи не спостерігали. Ось що зазначав російський релігійний філософ Г. П. Федотов:

«Але, в процесі кревного зрощення всього суспільного й церковного укладу життя, церква була залучена до справи мирського облаштування… Заглядаючи ще далі в минуле, в удільні часи, ми зустрічаємо митрополитів-політиків, які вказують дрібним московським вотчинникам державний шлях збирання й розбудови… зустрічаємо навіть фактичних правителів князівства Московського, яким був св. Алексій» [10, с. 3. 4].

Траплялися митрополити московські, які чинили і не такі дивовижі. Так, митрополит Кирило жив при дворі самого хана й керував єпархіями з Сараю…

Що ж являла собою російська церква до XVI століття? Навіть на початку XVI століття Московське князівство мало всього десять єпархій: Московську, Новгородську, Ростовську (в Ростові Великому, не плутати з Ростовом-на-Дону), Вологодську, Суздальську, Рязанську, Смоленську, Коломенську, Зарайську, Пермську. Ото й усе!

Головним багатством єпархій були монастирі зі своїми великими володіннями як землі, так і селян, тобто — християн.

К. Валишевський пише:

«Монастирі зі свого боку зробили власний внесок у справу колонізації, якій нова Русь (фінські племена. — В. Б.) також до певної міри була зобов'язана своїм виникненням. Рух монастирської колонізації відбувався головним чином у протилежному напрямку, як чинили те звичайні колоністи, яких спонукали виключно практичні міркування. Якщо звичайні колоністи йшли в багаті південні землі, то ченці, натхнені вищими ідеалами, вирушали на північний схід, у пустельні місця і непрохідні ліси. Без них сюди довго б іще не проникли й підприємливі миряни. Там вони стикалися з фінським населенням, яке ще поклонялося ідолам, і виконували двояке завдання: розробляли незаймані землі й просвіщали душі язичників. Вони все просувалися і просувалися вперед» [4, с. 42].

І продовжує:

«На сході, з боку татарського кордону, релігійна проповідь також випередила завоювання. Монастирські заклади, що виникли тут задовго до взяття Казані, ще в чотирнадцятому столітті перешили за р. Суру, а потім проникали й далі, допомагаючи, а іноді й захищаючи прогрес національного руху. Маючи у своєму розпорядженні більші засоби, часто добре укріплені, монастирі були підтримкою для армії під час військової кампанії. Монастир Святого Кирила зі своїми валами, оснащений артилерією і 38 масивними вежами, у стратегічному сенсі переважав Новгород» [4, с. 42–43].