Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Манускрипт з вулиці Руської 📚 - Українською

Читати книгу - "Манускрипт з вулиці Руської"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Манускрипт з вулиці Руської" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 67
Перейти на сторінку:
вписати, але тільки після того, як конфірмуєшся в костьолі. Не моя це затія — так наказав магістрат. Не ти один — усіх русинів у всіх цехах вимазано нині із списків...

— Куди ж мені тепер дітися? — тихо зойкнув я, і, напевне, мій вигляд був дуже жалюгідний, бо цехмістр опустив очі, зат,е скарбовий, — він давно бурчав, що православних слід відділити в окремі цехи, — сказав, прискуливши око:

— А ти до жебраків, до сліпців іди, то цех русинський, там і цехмістром станеш. І зрячими їх зробиш, сам-бо вчений єси!

І мені вмить просвітліло в голові, ніби пучок променів пробив густу темряву, що скупчилась наді мною. Так, вчений єсьм, а друкарня — готова! — у Львові! Зрячим народ темний зробити... Він, здоровий, очищений у горнилі горя, жде світла правди і науки — так казав Вишенський, — а провідців не має... По його тілу розповзлось панство, немов прищі, але тіло живе, зголодніле і спрагле. Жебраки? А хіба сором голодному просити хліба, коли своєю працею заробити на нього не може? Партачі? А що вдіє ремісник, коли його вигнали з цеху? Фільваркові слуги? А куди дітися, якщо землю забрали? Темні? А хто пробував дати їм світло? Схилені? А хто допомагав їм розпрямитись, щоб глянули в небо? Роздріблені? А хто їх гуртував?

У ту хвилину все постало переді мною дуже простим: друкарню можна викупити, друкарі і коригатори знайдуться, приміщення — теж. І буде зроблений початок. І почну я.

Я підвів очі на скарбового і мовив до нього:

— Спасибі, цеховий брате, за пораду. Ми й справді забули, де шукати опори для своєї віри й правди. А ти підказав. Тільки гляди і нащадкам своїм передай, якщо вони будуть на тебе схожі: горе таким, як ти, коли сліпі прозріють!

Я забрав сідло та сагайдак і вийшов з цехової майстерні.

Моя Грета впала переді мною на коліна: я сказав їй, і вона, не побачивши в моїх очах розпачу й вагань, зрозуміла, що віднині муситиме йти зі мною тяжкою дорогою злиднів і поневірянь і терпітиме їх заради чужих їй ідеалів. Грета, збідніла шляхтянка з Городка, опинившись у Львові, тільки мріяла і гроші складала, щоб вибитися із сірого плебейства. Вписалась до братства Божого тіла при катедрі, аби бути на виду серед іменитих католичок, тішилася знайомством з Дорогою Лоренцовичевою. Я намагався розвіяти її ілюзії: багаті пані близько до себе ніколи її не допустять — даремно. Тепер, у цю хвилину, вона ще вірила, що розжалобить мене і я поступлюсь, зважу на її сльози.

— Юрасю, любий, послухай мене, ми тільки-но почали разом жити, у нас ще й дитини немає, а ти вже забороняєш їй на світ прийти... Молися кому хочеш, думай що хочеш, але змирися з тим, що один супроти всіх не встоїш. Та хіба від того, що тебе в цеху вважатимуть католиком, ти станеш ним? Я тобі твоє різдво й велик-день справлятиму, і до церкви потихеньку будеш ходити, а це... це тільки про людське око... Ти ж такий майстер, Юрку, цехмістром станеш...

Я підвів її, взяв за плечі й труснув нею, аж волосся впало їй на обличчя.

— Що ти говориш, Грето!.. У яку темноту зради мене штовхаєш? Таж та дитина, якої бажаєш, гіршою стане від скарбового, коли виросте у тій пітьмі! Ні, дорога, я вже не відступлюся від того, що задумав... Нас обзивають сліпцями і насправді ними єсьмо, але світло вже світилося, і ми роздмухаємо його знову з тої жаринки, що вкрилася попелом. Просвітимось і зрячими підемо на битву... Друкарню Івана Москвитина винесемо з підвалів лихваря!

— Дурень, дурень! — закричала Грета. — Шашіль сточив уже ті друкарські верстати, миші і щури з'їли книги твого Москвитина, бо ніхто їх не читає, бо ніхто з того видуманого слов'янського язика не може бути вченим, а до справжнього божого письма ваш розум не доходить!

Це були не її слова, я вже чув їх — приналежність до братства Божого тіла не пропала для Грети даром. Я відштовхнув її, жахнувшись тієї ненависті, що бризкала з очей жони.

— Грето, як могла ти колись клястися мені в коханні, зневажаючи мене, таких, як я?..

— Бо не знала, що ти такий затятий русин, не знала! Ах, які ви... Вас не люблять — ні поляки, ні німці, ні вірмени... Ви нещирі, заздрісні, затаєні. Ви уперті, злі русини!

— Злими нас зробили соліковські... І ти, полька, теж стала б злою, коли б, у біду попавши, не захотіла ламати хребта перед патриціями. Хіба мало поляків сидять у злиднях і жеброті? Але ти не бачиш того, твої очі тільки там, де блиск, де золото і пиха! Злі ми... Бо злом на зло відповідаємо. А станемо добрими, коли відвоюємо собі давні права... Я робитиму свою справу, Грето. А тебе не тримаю, можеш навіть покинути мене...

Я це сказав, і мені стало страшно, бо любив її — струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидва личка — той образ потім пішов за мною, і я побачив вдруге в іншій людині, яка принесла мені багато радості й болю, — я простягнув руки, щоб пригорнути її до себе, але вона подалася назад, мовила:

— Я вже тебе покинула. В цю хвилину.

...Сивобородий з моложавим обличчям львівський православний єпископ Гедеон Балабан скинув на мене великими білками, серед яких причаїлися насторожені цяточки зіниць.

— Хто ти, сину мій, і яка потреба привела тебе в мою обитель?

— Над церквою Успенія поглумилися, владико...

— Знаю. І над собором святого Юра — теж. Мене зневажено.

Я пильно глянув в очі Балабана, цього династичного владики, якого з пелюшок готували в єпископи; він, низькорослий і туго набитий, повів долонею по золотому хресті, що висів на грудях, наче підкреслив цим свій маєстат; я говорив про церкву, єпископ — про себе, і я повторив:

— Церкву зневажено, владико.

— Ти — успенський братчик? — примружився Балабан.

— Я — вигнаний з цеху сідляр Юрко Рогатинець, а в братство запишуся завтра.

— Що хочеш сказати?

— Фундушу прошу, щоб викупити друкарню Івана Москвитина. Темно у нас...

— О-о! — вигукнув єпископ, склавши долоні на грудях. — О-о... — повторив тихо. — Благословен мій народ, коли про книги дбає простолюдин!

— Я вчився в острозькій школі, святий отче...

— Хвально... Хвально, сказав-бо

1 ... 8 9 10 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Манускрипт з вулиці Руської», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Манускрипт з вулиці Руської"