Читати книгу - "Ритуал"

І тоді він заревів, могутньо, страшно, зі стовпом полум’я з горлянки і димом з ніздрів, і ревіння його прокотилося над морем, і в далеких прибережних сільцях люди, бліднучи, шепотіли замовляння й закляття.

Драконяче ревіння повалило Юту навколішки. У першу секунду вона уявила, що ящір виявив її втечу і неймовірно розлютився; наступної миті здоровий глузд узяв гору над страхом, і принцеса усвідомила, що звір кричить над морем, а втеча сталася в замку, отже, жахливий крик безпосередньо з нею, Ютою, не пов’язаний. Переконавшись у цьому, вона наважилася встати й продовжити свій шлях.

Вона шукала виходу з замку — і раз за разом поверталася до порога своєї опустілої в’язниці. Хтось інший упав би у відчай, а принцеса відважно жувала сухий корж, сьорбала воду з джерела і знову вирушала блукати в темних коридорах.

Удалині знову заревів дракон — але тихіше, слабше, сумніше.

На другий день він розгублено бродив по замку з пляшкою в неслухняній руці; темні коридори чергувалися з такими самими темними сходами, а кімнати й зали були або замкнені, або пусті.

Нарешті, він спіткнувся об якийсь поріг і став, тупо розглядаючи приміщення, що так несподівано перед ним з’явилося.

Зала ця віддавна називалася Органною, хоч споруда, яка ЇЇ захаращувала, не була схожа на орган. Скоріше на величезні бджолині щільники чи на багату крамницю посуду, чи на мозаїку — крихку іграшку велетня.

Та все ж це був музичний інструмент — точніше те, що від нього залишилося. Велетенська споруда віджила своє й була ні до чого — проте Арман усе ж любив бувати в Органній залі, розглядати срібні завитки, що прикрашали кістяк інструмента, клацати пальцями по товстих трубах зі світлого металу і стирати пил з безлічі кришталевих скляночок, кульок, вигадливої форми посудин, розташованих поодинці й Гронами. Іноді він намагався видобути зі споруди щось схоже на музику, однак спроби ці не давали нічого, крім роздратування.

Арман позіхнув. Нескінченне кружляння над дорогами його виснажило; сльозилися запалені од вітру очі. Тьмяні срібні труби музичного чудовиська знущально спотворювали його віддзеркалення. А навіщо він, власне, сюди забрів?

Хитнувшись, він розвернувся й почвалав туди, де громадилися пляшки на чорному від часу столі, де жеврів камін, де порожніли два крісла.

Юта сиділа на східцях кручених сходів, підібгавши під себе босі ноги, й марно намагалася прогнати розпач, що підступав зусібіч. Вибратись із замку було неможливо; свобода тільки поглузувала з неї, відімкнувши двері в’язниці. Юта зосталася в ув’язненні, тільки темниця її стала більша, обросла коридорами без виходу та лабіринтами, і тепер знесиленій принцесі ввижався зотлілий кістяк, що самотньо притулився до стіни на погризених часом східцях.

Юта знеможено заплющила очі. Перед нею замигтіли уривки видив та спогадів.

Вона побачила чомусь стару добру гувернантку, що навчила читати спочатку її, Юту, а потім і менших сестер; гувернантка щось розповідала, жваво жестикулюючи, розмахуючи рукою із затиснутим у ній гусячим пером. Потім це видиво стерлося, а на зміну йому прийшло інше — палацовий парк, ранній ранок, важке від роси листя, терпко пахне мокра трава, а вона стоїть на галявині й когось чекає — а той усе не йде… І коли чекання стає нестерпне — здригаються гілки в глибині парку, дощем опадає на землю роса, і той, довгоочікуваний, з’являється.

Юта бачить спочатку тільки темний силует між стовбурами, потім стовбури розступаються — і, всміхаючись переможно й безтурботно, на галявинку виходить Остін.

Юта дивиться — і не може відірватися, зачарована. А Остін підходить дедалі ближче, блакитні очі його сяють, він простягає руки, ніби збирається Юту обійняти…

Сон урвався.

Безглуздо всміхаючись, Юта сиділа на східцях гвинтових сходів, ноги її затерпли, посиніла з холоду шкіра вкрилася сиротами — та все це вже не мало значення.

Сон був віщий. Остін прийде.

Накульгуючи, потираючи то тут, то там, Юта рушила навмання, знову й знову петляючи коридорами замку.

Арман відірвав щоку від стола — він заснув сидячи й тепер не розумів спросоння, що його розбудило.

Він спробував підвестися — й закляк.

Далекий звук, досить приємний і тому ще більше немислимий у цих стінах, пробився з невідомого джерела й примусив Армана роззявити рота.

Мара?

Він пригадав з подивом, що в його сні цей звук уже чувся, але там він був зрозумілий і доречний. Сон, однак, минув. А от звук…

Звук повторився. Арман висмикнув з потилиці волосинку.

Довгі хвилини тяглися в тиші, перш ніж звук виник знову. Тоді Арман з несподіваною легкістю вистрибнув з крісла й кинувся в лабіринт переходів.

Він рухався впевнено й безшумно, завмираючи, коли стихав звук, і знову рушаючи, коли звук поновлювався і вказував йому напрямок. На підході до Органної зали його зустрів могутній, дивовижної краси акорд.

Останній стрибок — і захеканий, трохи приголомшений Арман увірвався-таки в оселю музичної руїни.

Ще танули в повітрі останні ноти. Перелякано розгойдувалися кришталеві скляночки, вдаряючись одна об одну, але звуки їхніх зіткнень зовсім не були схожі на ті, чарівні, дивовижні, що приманили Армана в Органну залу.

Він зупинився, хижо озираючись. Музичний велет мовчав, неначе вирішив зберегти свою таємницю; у залі ж на перший погляд нікого не було.

На перший погляд.

Арман люто звів докупи брови. Процідив страшним голосом:

— Виходь.

Відповіддю була тиша, і навіть скляночки, що досі боязко подзенькували, почали потроху стихати.

— Виходь, — повторив Арман зловісно. — Краще буде.

Жодної відповіді. Арманові здалося, що срібні труби музичного чудовиська зсуваються щільніше, щоб приховати когось, хто за ними причаївся.

Арман розвернувся, наче збирався йти, але на порозі кімнати знову різко обернувся:

— Ну?! Мені самому по тебе лізти, чи як?

Йому здалося, що в глибині споруди щось ворухнулося.

— Лічу до п’яти, — заявив він категорично. — Після цього викликаю пацюків, і вони з’їдають тебе прямо у твоїй затишній схованці. Раз.

Тиша.

— Два, — Арман схрестив руки на груди. — Три.

Так, там, за строєм срібних труб, хтось ховався.

Зараз хитрун знову ворухнувся, й одразу гойднулося ґроно кришталевих кульок.

— Чотири, — продовжував Арман.

Потроху, неохоче, постійно за щось чіпляючись і щось зачіпаючи, на світло вилазив хтось обліплений пилюкою й павутиною з голови до босих п’ят.

— П’ять, — невблаганно закінчив Арман, і перед ним постала Юта — принцеса Верхньої Конти.

Лахміття, на яке перетворилася бальна сукня, могло б принести її власниці чималий статок,