Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

парусник (а всі скандинави були відмінними мореплавцями), прямувати за здобиччю до будь-яких берегів. Прямуючи на схід Європи, скандинави переслідували швидше торгову, ніж військову мету, їх вабили великі ріки, які перетинали слов'янські й угро-фінські простори з півночі на південь. Ладозьке озеро і р. Волхов служили "в'їзними ворітьми" з Балтики: через басейн оз. Ільмень звідси можна було дістатися до Волги, нею досягти земель волзьких булгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море – арабських країн Середньої і Передньої Азії. Підприємливі купці-воїни сплавляли на південь мед, віск і хутра, проте головним товаром було не це – скандинавська торгівля VIII–XI ст. орієнтувалася передовсім на работоргівлю. Адже і безупинні набіги на європейський захід, і вилазки на слов'янські, балтські та угро-фінські землі сходу супроводжувалися захопленням величезних полонів. Людський товар, сягаючи в окремі роки десятків тисяч, перепродувався до Візантії та в арабські країни Середземномор'я, Північної Африки і Азії. Арабські джерела, в яких усі раби слов'янського, угро-фінського, а, ймовірно, і германського походження звуться сакаліба, сам річковий шлях по Волзі й Дону називали Nahr as-Şaqaliba, тобто Головний шлях рабів.

З IX ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який отримав назву Путі з варяг у греки. З оз. Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів'я Дніпра, а вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море. Вихідним північним пунктом нового шляху став Новгород, а нижче понад Дніпром як центри густо залюднених округ або як опірні точки на важливіших відрізках водного шляху поступово підносяться інші ранньоміські населені пункти, котрі населяв різноетнічний строкатий люд, причетний до торгівлі, її охорони чи обслуги. Щодо Києва, то сюди сходилися річкові транзитні шляхи двох найбільших Дніпрових допливів – Прип'яті й Десни, і власне ця специфіка розташування майбутньої столиці Русі, яка дозволяла контролювати увесь Дніпровський шлях, визначила місту роль бази, з якої впродовж IX ст. нормани-руси здійснили поступове об'єднання територій, пов'язаних сіткою гідрографічної мережі з Дніпром.

Осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини (полюддя), або вступали з ними у союзницькі відносини. Ймовірну чисельність княжої дружини, яка взимку виходила з Києва на полюддя, а навесні, перетворившись на купецьку флотилію, сплавляла здобуті товари і рабів униз по Дніпру до візантійських берегів, обраховують приблизно на тисячу осіб. Отже, нормани-руси як політична сила з'явилися на території полянського союзу племен та його сусідів у першій половині IX ст., а їхня група мала характер відносно невеликого й мобільного військового колективу, що нав'язав місцевим племенам відносини данництва чи союзництва. Процес же поступового об'єднання слов'янських племен довкола київського центру розтягнувся на значно триваліший час, завершившись аж наприкінці X – на початку XI ст. За літописною легендою, щоправда, сталося це набагато простіше: у 882 р. прибулець з Новгорода Олег (зі шведськ. Hélgi) убив місцевих володарів Аскольда й Діра під приводом, що ті не є князі, ні роду княжого, і започаткував генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві й оголосивши місто столицею своїх володінь: СЕ БУДИ МАТИ ГРАДОМ РУСЬКИМ.

За правління Олега та його наступника Ігоря (Ingvar) (882–945) Держава Русів почала набувати виразніших обрисів. До неї, зокрема, були остаточно приєднані племена деревлян і уличів, а після кількох успішних воєн з хозарами перепідкорені колишні хозарські данники – радимичі, кривичі і сіверяни. Водночас владу київського князя в якості його федератів визнали і північнослов'янські регіони – Новгород, де віднині сидів спадкоємець або близький родич київського князя, Полоцьк і Смоленськ. З часів Олега та Ігоря походять і письмові угоди Києва з Константинополем 907, 911 та 944 рр., що стали першими політичними актами молодої держави; у них декларуються засади мирних відносин та способи регуляції комерційних справ і конфліктів, зокрема – гарантії безпеки купцям з Русі в Константинополі і навпаки.

Завершує шерег князів героїчної доби постать Ігоревого сина Святослава (962–972), одного з найромантичніших героїв літописної традиції: князь хоробрий і легкий, ходить, аки пардус (немов гепард), не возить за собою в походи ні возів, ні казанів, не ховається вночі до шатра, бо спить разом з дружиною просто неба, поклавши сідло під голову, не нападає на противника зненацька, але завжди посилає виклик: Хочу на вас іти! Візантійський мемуарист X ст. Лев Диякон лишив і перший словесний портрет київського князя:

Ось якою була його зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясносиніми очима, кирпатий, безбородий, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся – ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла були цілком співмірні, однак виглядав він похмурим і диким… Одежа його була біла і відрізнялася від одежі його наближених тільки чистотою.[8]

Смерть, яка спіткала войовничого Святослава, була такою ж бурхливою, як і його життя: повертаючись з багатою здобиччю і величезним полоном з Подунав'я, дружина русів на Дніпрових порогах зазнала у 972 р. нападу печенігів. Князь був убитий, і за наказом печенізького хана Курі з його черепа зробили чашу, окуту золотом.

Перебуваючи увесь час у походах то в Хозарії і Волзькій Булгарії,[9] то в Болгарському царстві у Подунав'ї, Святослав розподілив свої володіння між трьома синами. На київський княжий стіл був посаджений старший – Ярополк, в Деревлянській землі – Олег, а в Новгороді – Володимир. Однак миру між братами вистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та Олегом і розпочалася війна, під час якої Олег загинув. Володимир, рятуючись від можливої розправи, теж утік, як каже літописець, за море, тобто в Швецію. Проте уже 980 р. йому вдалося повернутися з загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк, а далі й Київ, а Ярополка наказав підступно вбити. Отже, з 980 р., як читаємо у "Повісті минулих літ", став княжити Володимир у Києві один.

* * *

Держава Русів не лишалася застиглим тілом у ті півтора століття, що відділяли Аскольда від Володимира. Окрім того, що значно розширилася її територія за рахунок злиття Півночі й Півдня та усунення з політичної арени Хозарії, можемо помітити і суттєві внутрішні зміни. Передовсім вони стосуються відносин між варягами-русами і слов'янським населенням. Розчинення скандинавського елементу в слов'янській стихії відбувалося передовсім завдяки переходові дружинників-варягів на місцеву мову й місцевий побут. Розмиванню відособленості норманської знаті, сконцентрованої довкола князя,