Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Черлені щити 📚 - Українською

Читати книгу - "Черлені щити"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Черлені щити" автора Володимир Кирилович Малик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 114
Перейти на сторінку:
що заліплював обличчя й очі, забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою і небо, і весь білий світ.

Ні Самуїл, ні Ждан не відчули в серці тривоги. Хіба їм уперше зустрічати хурделицю у степу чи в лісі? Коні якимось лише їм притаманним чуттям знаходили під копитами тверду наїжджену дорогу.

Та згодом завихріло так, що не стало видно кінських голів. Здавалося, всі сили — земні й небесні — ополчилися проти них, перетнули шлях. Що робити? Їхати вперед? А якщо зіб'ються з дороги?.. Зупинитися в якійсь балці і переждати негоду? Та хто знає, скільки вона триватиме — день, два?..

Коні важко брьохалися по глибокому снігу. Вітер завивав, шаленів, бив у груди, продимав наскрізь кожуха, сік в обличчя, мов приском, і, регочучи, мчав понад мертвою пустелею на схід до половецького степу.

Так їхали ще з годину, аж поки коні не зупинилися зовсім. Подорожні насипали їм із саквів у торбини вівса — погодували, узяли в руки поводи і рушили вперед.

Почало сутеніти. Наступив вечір.

Уже давно мав бути Глібів, а його все не було і не було. Невже проминули? А вітрюган не вщухав, і хурделиця, здавалося, заповзялася замести снігом усю землю.

І коні, і люди вибилися із сил.

— Спочинемо хоч трохи, — сказав Самуїл, зупиняючись. — Клади коня спиною до вітру! А сам лягай за ним!

Лягли.

Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над полями, але вже не сік обличчя, не забивався в рукава, за комір, не замерзав у бровах та в бороді крижаним панциром.

Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше шапку на голову і заплющив очі. Подрімати? Ні, сон не йшов, зате думки роєм завихрилися в голові.

Ще й місяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виїхали вони з батьком ось такого буремного вечора і попростували на захід, на рідну землю. А як багато змінилося в його житті! Доля круто повернула життєвий шлях. Чи то ж на краще, чи на гірше? Хто те відає? Поки що — на краще. Він здружився з розумним і добрим дядьком Самуїлом, що, може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть: не обманеш — не продаси, але до нього ставиться, як до рідного. Остаточно визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав від нього за добру вістку і вірну службу коня, одяг і зброю, а це — ціле багатство! Чого ще треба?

Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того, що чиясь рука шарпнула за плече.

— Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубіємо тута! почувся Самуїлів голос. — Підемо далі!

Ждан підвівся. Було вже зовсім темно.

— Куди ж іти?

— Бери коня за повід і не відставай від мене!

Та не зробили й сотні кроків, як почули собачий гавкіт. Отже, попереду село чи город, там — порятунок, для них — тепла хата, для коней — затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше туди!

Хатина виринула з пітьми раптово — визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як гриб з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.

Самуїл загрюкав списом у двері.

— Господарю, відчини!

Двері відхилилися — почувся старечий голос:

— Хто тут? Кого бог послав?

— Подорожні, отче! Пускай до хати — замерзаємо!

— Та хто ж ви такі?

— Гінці від князя переяславського до князів київських.

— То ви б їхали в городище — до тіуна[14].

— А що це за городище?

— Та Глібів же!

— Глібів! Далеко?

— Та ні — всього поприще[15]… А це — посад…

— Отче, бога бійся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш — поприще! Ні, заночуємо в тебе! — і Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. — Хлів у тебе є?

— Та є.

— То постав туди: наших коней та сінця їм дай!

Старий накинув на плечі кожушину, і вони гуртом напоїли коней, ровсідлали і заклали їм сіна. А попоравшись, зайшли до хижки.

Хатина була невеличка. Зліва від дверей — піч, під образами — стіл, за піччю — широкий піл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Попід стінами — лави. У челюстях печі горить лучина, освітлює невеликий шевськжй столик з різним шевським причандаллям — дерев'яними колодками та цвяшками, дратвою, смолою, ножем, молотком… Там же, на столику, стояла пара старих чобіт — один чобіт полагоджений, а другий ще на копилі. На жердині, під стелею, висіла немудра смердівська одяганка.

Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося — по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.

— Як же тебе звати, діду? — спитав Самуїл.

— Піп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом… Тож і ви звіть Живосилом.

— То, може, діду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу — ой, як хочеться!

— А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди раді, — відповів дід Живосил і заглянув за піч: — Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей — готуй вечеряти!

З-під кожушини вилізла дівчина, накинула на плечі опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на світло.

— Добрий вечір, добрі люди!

— Здоровенька була, дівонько, — відповів і за себе, і за свого молодого супутника Самуїл. — Не дали тобі поспати?

— А я ще не спала, — відповіла Любава. — Сідайте до столу, а я хутко… Правда, не ждали ми нікого, та вже чим багаті, тим і раді… Борщ є!

Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно не сподівалася, що один з гостей — парубок, бо зніяковіла, швидко опустила вії і кинулась до печі. Та цієї короткої миті було досить, щоб Ждан запримітив незвичайну вроду дівчини і теж зніяковів.

Дівчина справді була гарна. Чим — хлопець і сам не міг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печі і рогачем дістає закопчений горщик з борщем, — видно тільки струнку постать та густу чорну косу.

Та ще запам'яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі, темно-імлисті з поволокою очі — мов літнє зоряне небо!

Любава!

Тим часом дівчина у велику череп'яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хліба, начистила цибулі і часнику — поставила на стіл. Перед образами засвітила свічку — в хатині відразу стало світліше.

— Прошу до вечері!

Самуїл розв'язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.

Дідусь Живосил зацмокав язиком:

— Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися!

1 ... 8 9 10 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Черлені щити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Черлені щити"