Читати книгу - "Генерал-хорунжий Роман Шухевич: Головний Командир Української Повстанської Армії"

Воєнні фронти все далі й далі відкочувались на захід. У жовтні 1944 р. вся територія України була окупована московською армією. Відділи УПА, вміло маневруючи, зуміли без великих втрат пробитися крізь фронти і відновити свою бойову діяльність. Влада окупантів у той час обмежувалась переважно великими містами, де квартирували більші військові гарнізони. Спроби розгромити повстанські з’єднання за допомогою совєтських фронтових частин успіхом не увінчались. Уся територія ЗУЗ, ПЗУЗ та прилеглих до них східних областей контролювалася УПА, і панували тут її закони.

У травні 1945 р. Друга світова війна закінчилась, але не для українського народу. На Україні війна тривала далі ще протягом десяти років.

На придушення визвольних змагань українського народу московські поневолювачі кинули всю міць свого колосального карально-терористичного апарату. У цій війні проти України їм активно допомагали ще й їхні лакеї-сателіти: польські, мадярські, чеські. Західні ж демократи преспокійно споглядали, як на їхніх очах відбувалося нищення українського народу, й мовчали, вдаючи, що не бачать. І лише після того, як окремі рейдуючі відділи УПА пробились у 1947 р. з боями на Захід, тоді щойно заговорили, та й то дуже несміливо, що на Україні ведеться боротьба проти московських поневолювачів, що УПА не фікція, що вона таки існує і бореться за незалежність Української держави.

Ставлення західних держав до української визвольної боротьби було тоді нейтральне або виразно неприхильне. Це й зрозуміло: вони в союзі з Совєтською Росією воювали проти Німеччини, перемогли й спільно встановлювали порядки у світі. У їхніх планах місця для незалежної Української держави не було. Розраховувати на їхню допомогу, хоча б політичну чи моральну, не було найменших підстав. Уся надія була тільки на власні сили свого народу. Керувати визвольною боротьбою у таких несприятливих міжнародних обставинах було надвичайно важко. Від керівництва вимагалась надлюдська напруга сили волі та прямо-таки фанатична віра в необхідність боротьби й неминучість великих жертв. І така віра й воля були і у Романа Шухевича, і в членів Проводу ОУН, і в командирів УПА, і в усіх революціонерів та повстанців. Лише цим можна пояснити таку тривалу боротьбу і такий масовий героїзм українського народу.

Писати про діяльність Романа Шухевича у тих роках — це писати історію визвольної боротьби того часу. Тому обмежусь лише коротенькою розповіддю про окремі фрагменти з тогочасної його підпільного життя.

Роман Шухевич очолював увесь визвольний рух, усі його структури: ОУН, УПА, Секретаріат УГВР Бюро Проводу в Україні після трагічної загибелі двох його членів — Ростислава Волошина у серпні 1944 р. та Дмитра Маївського в грудні 1945 р. — не відновлено. Не було в цьому необхідності, бо всіма важливими справами займався Провід ОУН. Лише навесні 1947 р. на пропозицію Романа Шухевича мене обрано його заступником. З метою оперативного вирішення організаційних питань ми домовилися, що він буде безпосередньо керувати справами Західних Країв (Карпатський, Львівський і Закерзоння), а я — Східних країв (ПЗУЗ, Поділля, східні області). Провід ОУН кожного року регулярно проводив свої наради. Після докладного й всебічного аналізу внутрішньо-організаційних справ, міжнародного політичного становища й політичної ситуації в Україні та в Совєтському Союзі складались відповідні інструкції для усіх структур визвольного руху.

Роман Шухевич як Провідник ОУН і Командир ніколи не нав’язував своїх думок іншим, уважно вислуховував членів Проводу, і після обговорення приймались узгоджені постанови й рішення. Інструкції завжди ясно вказували основну мету, але не обмежували творчої ініціативи під час їх виконання. Крім особистих зустрічей із членами Проводу ОУН та командирами УПА, Роман Шухевич підтримував з ними зв’язок також через підпільну пошту. За весь час його керівництва діяльність Проводу була дуже плідна, всі члени Проводу злагоджено між собою співпрацювали, і жодних конфліктних ситуацій між ними не виникало.

Життя Романа Шухевича було таке ж, як і в усіх революціонерів-підпільників. Зі всіх боків чекала на них смерть, і постійно треба було бути готовим до бою. Його бойова охорона, в залежності від потреб безпеки, нараховувала від 5 до 20 осіб, включаючи зв’язкових та кур’єрів. На постої в лісі у вільний час любив грати в шахи. Шахіст був добрий, і рідко вдавалось мені виграти в нього партію. Кожну свою перемогу супроводжував висловом Франка: “Жеб так гордо не ревів”.

Любив розповідати цікаві історії й слухати розповіді інших. Не палив, але запальничку завжди мав із собою, щоб у потребі засвітити та прочитати в темряві “грипс” (підпільну записку). Любив співати, жартувати, задавати стрільцям дитячі загадки. Одне слово, в його товаристві всі почували себе вільно, приязно. Був глибоко віруючий, але цього не демонстрував і толерантно ставився до всіх українських вірувань і церков, а також до невіруючих. На шиї носив християнський медальйон і ніколи з ним не розлучався. Глибоко переживав за долю своєї родини, за сина Юрка, дочку Марусю, за дружину Наталку.

Роман Шухевич та Зiновiй Тершаковець, провідник Львівського краю ОУН

Роман Шухевич та Зіновій Тершаковець, провідник Львівського краю ОУН

Щоб бути в курсі світової політики, регулярно прослуховував закордонні радіопередачі. Добре володів німецькою мовою, а в підпіллі вивчив ще й англійську. Постійно поглиблював свої знання, зокрема уважно прочитував марксистську літературу.

Притаманна йому була дуже важлива риса характеру, що свідчить про нього як про справжнього провідника-командира. Це його вміння працювати з кадрами: не просто ними керувати, а так робити, щоб підлеглі самі хотіли виконувати доручення, щоб наказ провідника-командира ставав їхнім особистим бажанням. Такий командир в силу своїх природних здібностей створює особливу духовну атмосферу дружби і єднання з підлеглими.

Саме таким і був Роман Шухевич. Наведу один конкретний приклад, що його я записав зі слів ветерана ОУН із с. Носова Підгаєцького повіту, подруги Філі Бзової (померла 2004 р. в м. Торонто в Канаді).

“Це було весною 1945 року, ще до закінчення війни. Я знаходилась тоді зі своїм чоловіком Петром Федорівим (із с. Кривого Бережанського повіту) в лісі на околиці с. Бишки. Одного разу зв’язковий повідомив мене, що зі мною хоче говорити Провідник. Це був Роман Шухевич. Після бесіди про моє теперішнє підпільне життя він у дуже ввічливій формі спитав, як я поставлюся до того, щоб вислати на Закерзоння для допомоги Ярославу Старухові (був Провідником ОУН на Закерзонні), Петра Федорова — “Дальнича”. І лише після того, як я сама погодилась піти разом з ним у терени, він окремо покликав до себе Петра й за його згодою дав наказ на призначення референтом Служби безпеки в Проводі ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях. Саме ця атмосфера батьківського ставлення командира до підлеглих була