Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

Крім підручників аватар мав всього лиш кілька мізерних пожитків: ліхтарик, короткий залізний меч, маленький бронзовий щит і обладунки з пресованої шкіри. Всі речі не магічні та низької якості, але були найкращим, що я міг собі дозволити. Речі в ОАЗі мали таку ж цінність, як і в реальному світі (а деколи й більшу), і за них не можна було заплатити продуктовими ваучерами. Валюта ОАЗи  — монета королівства, і в ці темні часи вона була однією з найстабільніших у світі: цінувалась вище ніж долар, фунт, євро чи єна.

У дверях шафки було встановлене невелике дзеркало, і, закриваючи їх, я мигцем побачив віртуального себе. Обличчя та тіло свого аватара я створив більш-менш схожими на власні. Аватар мав трохи менший ніс і був вищим. І худішим. І більш м’язистим. І у нього не було підліткових прищів. Але крім цих дрібних деталей, ми виглядали більш-менш ідентично. Суворий шкільний дрес-код зобов’язував учнів мати аватарів людей, та того ж віку і статі, що й учень. Ніяких гігантських двоголових гермафродитних демонів — єдинорогів. У будь-якому разі, не на території школи.

Аватара в ОАЗі можна було назвати як завгодно, за умови, що ім’я було унікальним. Тобто ви не могли обрати ім’я, яке вже хтось використовує. Ім’я вашого аватара було також вашою електронною адресою та нік-неймом в чаті, так що краще, щоб воно було крутим і легко запам’ятовувалось. Відомі випадки, коли знаменитості платили величезні суми грошей, аби купити бажане ім’я аватара в кібер-сквотерів, які його вже зайняли.

Коли я вперше зареєструвався в ОАЗі, то назвав свого аватара Вейд_Великий. Після цього я продовжував його перейменовувати кожні кілька місяців, як правило, на щось настільки ж безглузде. Але ось уже п’ять років назва мого аватара не змінювалась. У день, коли почалось Полювання, день, коли я вирішив стати мисливцем, я змінив ім’я на Парзіваль, на честь лицаря, який у легенді про короля Артура знайшов Святий Грааль. Більш поширені написання цього імені — Персіваль або Персиваль, та їх вже використали інші користувачі. Але мені однаково більше подобалось Парзіваль. Так гарніше звучало.

Люди рідко використовували в мережі свої справжні імена. Анонімність була однією з головних переваг ОАЗи. Усередині симуляції ніхто не знав, хто ви насправді, якщо ви цього не хотіли. Значна частина популярності та культури ОАЗи була побудована навколо цього факту. Ваше справжнє ім’я, відбитки пальців та зразки сітківки зберігались у профілі, але «Gregarious Simulation Systems» зберігала цю інформацію зашифрованою і конфіденційною. Навіть співробітники «GSS» не могли подивитися справжню особу аватара. Ще коли Галлідей керував компанією, «GSS» постановою Верховного суду домоглася права зберігати особу кожного користувача ОАЗи в таємниці.

Коли я приєднався до шкілької системи ОАЗи, мені необхідно було вказати своє справжнє ім’я, ім’я аватара, поштову адресу та номер соціального страхування. Ця інформація зберігалася у моєму учнівському профілі, але доступ до нього мав тільки директор. Жоден з моїх вчителів чи однокласників не знав, хто я насправді, і навпаки.

У школі учням не дозволялось використовувати імена аватарів. Це повинно було вберегти вчителів від необхідності говорити такі сміховині речі, як «Брудний_сутенер, будь уважним!» або «ВеликийБолт69, встань, будь ласка, і зачитай твір із книжки». Натомість студенти повинні були використовувати свої справжні імена з номером, щоб відрізнятись від інших учнів з таким же ім’ям. Коли я реєструвався, у моїй школі вже було два інших учня з іменем Вейд, тож я отримав ID учня під ім’ям Вейд3. Коли я був на території школи, це ім’я висіло над головою мого аватара.

Продзвенів шкільний дзвінок і в кутку дисплея з’явилось попередження про початок першого уроку через сорок хвилин. Я повів аватара вниз по коридору, контролюючи його рухи та дії легкими жестами рук. Для пересування можна було також використовувати голосові команди, якщо руки були зайняті чимось іншим.

Я почвалав у напрямку кабінету всесвітньої історії, посміхаючись та махаючи до знайомих облич на шляху. Я сумуватиму за цим місцем, коли за декілька місяців закінчу школу. Я не чекав закінчення школи з нетерпінням. У мене не було грошей, щоб піти в коледж, навіть в ОАЗі, а мої оцінки були не достатньо хороші для стипендії. Моїм єдиним планом після закінчення школи було стати мисливцем на повний робочий день. У мене не дуже то й був вибір. Перемога у змаганні була моїм єдиним шансом вибратись зі стеків. Хіба що я хотів зв’язати себе п’ятирічним контрактом з якоюсь корпорацією, але це було для мене так само привабливим, як і качатися по битому склі у святковому костюмі.

Поки я йшов коридором, перед своїми шафками почали матеріалізовуватись інші учні, примарні видіння, які одразу робились чіткими. Коридор заполонив галас підлітків. Незадовго я почув обрáзи кинуті в мій бік.

— Ей, чи це ж не Вейд-три?

Почувши крикливий голос, я обернувся і побачив Тода13, неприємного аватара, якого я впізнав з уроків Алгебри-2. Він стояв з кількома своїми друзями.

— Гарний прикид, слимаче, — сказав він. — Де ти такий відкопав?

Мій аватар був одягнений у чорну футболку і сині джинси, один зі стандартних безкоштовних образів, які можна обрати при створенні облікового запису. Як і його друзі-кроманьйонці, Тод13 носив дорогі дизайнерські речі, ймовірно, куплені на якійсь іншій планеті.

— Твоя мама купила для мене, — відповів я, не зупиняючись. — Наступного разу, коли заскочиш додому погодуватися грудьми і взяти кишенькові, передай їй від мене дякую.

По-дитячому, я знаю. Але, віртуальна чи ні, це все ще була середня школа — чим безглуздіша образа, тим ефективніше.

Моя відповідь викликала сміх у кількох його друзів та учнів, що стояли поруч. Тод13 насупився і його обличчя почервоніло — ознака того, що він не потрудився вимкнути режим емоцій в