Читати книгу - "На скрижалях історії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сьогодні в Харченків на обід каша з молоком! Мама з батьком привели корову з маленьким телятком. Відкладали гроші вже давно з проданих виробів на ярмарках. Корова в дворі — харч на столі, відтепер буде в сім'ї своє молоко! Коли її пригнали з торговиці, мама простелила на воротях свій червоний пояс. Корова, високо піднявши хвоста, переступила його й зайшла в хлів. Радіють усі діти й пасти корову збираються гуртом. А вона кругленька така, з невеликими ріжками, а шерсть точнісінько як у цибулини. Так і назвали її Цибулькою. Обід уже на столі. Мама каже:
— Діти, гукайте батька з кузні, нехай не бариться, а то каша прохолоне.
Вони покликали його й посідали всі вряд на ослонах навколо столу. Батько отбатував хліба партицями й дав кожному по великому шматку. Івану дістався окраєць. За столом уся їхня велика сім'я: батько, мама й старші та менші діти на півзрості. Кашу їдять із однієї миски. Як виїли всю, мама насипала вдруге. Утираються великим довгим рушником, простягненим у них на колінах. Говорити за обідом не годиться. Не можна й з-за столу вибігати, аж поки мама не велить. Коли ненароком додолу хліб упаде, то його треба підняти й поцілувати — бо хліб святий. Так кажуть тато й мама, і всі діти їх слухаються. По обіді всі моляться Богу й дякують тату з мамою, цілують їх у руку, а тоді розходяться кожен у своїй справі: на двір, на город, у клуню, до криниці...
Усе, що лишається, мама зливає до купи, накришує туди трішки хліба й віддає домашнім тваринам, курям або корові.
VIIПо сусідству живуть різні люди. Дехто має землю, коней у господарстві для її обробітку, корів. Вони не дуже водяться з сім'єю коваля, гордують безземельними. У дружбі з ним сім'ї двох його братів, що проживають неподалік у широкому спільному дворі, куди сходяться гратися діти. По вуличному їх зовуть Тодосенками. Менший синок сусіда Солом'яного також забігає сюди і, як правило, збирає навколо себе ватагу жевжиків, від яких потерпають садки й городи на Слободі. Діти коваля з Калеником по сусідських городах не шастають, пам'ятають батькове напуття.
Від братів Тодосенків через одну хату вниз живе чоботар Несененко Іван. Його сім'я не має й клаптя землі. Шиють чоботи на ярмарки, переважно жіночі, з того й животіють. П'ятеро шевців-чоботарів сидять із світання до смеркання, заробляють трудові копійки на прожиття сім'ї, а одноліток Івана, шостий їх брат Левко, ще замалий для цього.
Щойно з'явився в їхньому гурті Каленик, як почав підбивати охочих у ватагу для набігів на чужі городи. Іван із Левком із гурту зникають у Левків двір. Уподобали за повіткою затишне місце в картоплі з високим бадиллям. Там уже їм ніхто не заважає малювати букви на шпалері. Іван при собі завжди має огризок олівця, подарунок найстаршого брата Якима, який уже працює в конторі поміщика Дмитра Давидова. Левко з хати виносить шмат старої шпалерини, і вони по черзі вимальовують усе, що їм в голову збреде.
Старші Левкові брати грамотні, бо вчилися в церковно-приходській школі. Є у хаті кілька книжок про житіє святих, та не це приваблює хлопців, їх інтерес — назва й та чи інша буква. Назви чіпляються за пам'ять не завжди, тоді підказує Левковий старший брат Хрисань. Те, що не дійшло до тями, він терпляче втлумачує. За літо «картопляні самоучки» навчилися неквапом читати надрукований текст із «Ветхого завіту». Правда, у ньому трапляється багато незрозумілих їм слів, та їх трактує Хрисань, звісно, які сам знає. Невдовзі Іван уже може прочитати дещо й розуміє прочитане.
У сім'ї коваля грамоту знає лише найстарший син Яким, що давно закінчив церковно-приходську школу. Якось приніс він малому брату книжечку «Як дбаєш — так і маєш». Той радів безмежно, бо написана вона на зрозумілій, рідній українській мові. Іванове навчання грамоті батьки сприймають двояко. Батько спочатку увагу на це не звертав, бувало казав:
— Грамота хліба не дасть, треба мати ремесло в руках, бо без землі й без ремесла селянин ніщо.
Зате радіє мама, що синок читати навчився, навіть не ходивши до школи. Упевнившись, що менший брат уже читає, Яким став приносити йому невеличкі книжечки на рідній українській мові: «Сім кіп брехні — хоч вір, хоч ні», «Нелюбо — не слухай, брехать не мішай», «Грицько Булова — брехлива голова» та інші... Бере їх у бібліотеці, організованій у Вербівці Чигиринським повітовим земством при будинку тверезості, який селяни прозвали — чайною, бо там п'ють чай.
Якось, перебираючи лахміття в скрині, мама знайшла на самім дні невеличку книжечку й гукнула Івана:
— На, читай, що тут написано, — той такого навіть не сподівався й був здивований, прочитавши назву «Іван царевич і сірий вовк». Його охопила несамовита радість! Ще раніше чув від мами про цю казку, бо книжечку Якимові дали, коли в школі святкували Новий рік, потім вона десь зщезла. Увечері Іван читає казку, навіть батько слухає й прихвалює, чи то за хорошу казку, чи то за синове читання.
От якось так, у Івана Харченка, сина степу й сільського коваля з невеликого українського села Вербівка на Наддніпрянщині, ізмалку зароджувалося сприйняття навколишнього світу.
VIIIУсе, що зринає в його пам'яті з давно минулого дитинства, з'являється в уяві ніби чарівний сон на яву. От і про рідну неньку аж дивно, як вона скрізь устигає все робити? Топить, варить для чималої сім'ї, садить й обробляє город, сіє коноплі й замочує їх у річці, робить із них прядиво. На мамине повсякденне порання по господарству вони, малі, зазвичай, навіть не звертають увагу. Пряде мама прядиво
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На скрижалях історії», після закриття браузера.