Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прибутні люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Прибутні люди"

203
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прибутні люди" автора Василь Іванович Захарченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 99
Перейти на сторінку:
поки той спочивав на лежанці. У кожного була крашанка в руці. Христосалися, стукаючись ними. Чия розіб’ється, той програв і оддавав крашанку переможцеві. У Галі зразу ж і розбилась, і Гриць забрав свій виграш. Галя скривилась, сині очі захмарились, і вона заплакала гірко-гірко. Василько віддав їй свою крашанку, але дівчина не втихала.

— Моя бі-ільша була…, — жалілась вона.

— Грицю, поверни Галі крашанку, — попросила Марія. Грицько мовчки повернув, але після того насупивсь і перестав гратися. Раптом цибатенький Іван як біг, так і став циркулем, задивився на Рось.

— А що я бачу! — радісно вигукнув.

Усі глянули туди, куди він дивився. Блищала річка проти сонця, зеленіла оболонь, розцяцькована жовтими квіточками. А далі сивіли соснові ліси Заросся. Усе це вони щодня бачили й з хати, у причілкове вікно.

— Нічого не примічаєте? — посміхавсь Іван.

— Куряча сліпота зацвіла? — спитала Марія.

— Ну й хай собі цвіте на здоров’я, — одмовив Іван.

— Та не мороч нам голови, — сказала Марія. — Нічого там нема.

— Нема? Здаєтеся? — сміявсь Іван.

— Кажи вже, — попросив Василько.

— Е, ні. Даром музика не грає. Платіть мені крашанкою.

— Я не дам, — завела руку з крашанкою за спину Меланя.

— На мою, — простяг Грицько.

— Гаразд. Кажу! Куди річка тече?.. Га?!

Усі так і вп’ялись очима в річку. Ще вчора вода в ній стрімко бігла до Дніпра, а зараз вона зупинилась, і лише легенькі хвилі од вітерця тремтіли по ній. Та коли пильно придивитися, то стає видно, що вода повільно тече тепер назад, угору по річці, від Дніпра. Це чудо повторюється щовесни і все ж до нього не можна звикнути, воно кожного разу хвилює.

— Ох ти! Дніпрова вода прибула! Дніпрова вода! — загаласували Петрівні. Одна тільки Меланя стояла мовчки. Вона ще нічого не розуміла.

— Треба дідові сказати! — гукнула Марія.

— Я зараз катну до нього, — визвався Василько.

— Чого це ти сам? — обурилась Марія. — Усі скажемо.

І вопи наввипередки побігли до хати.

— Дідусю! — закричали хлопці з порогу. — А ми щось знаємо.

— Що ж ви таке знаєте? — звівся дід з лежанки.

— А вгадайте! — сказав Василько.

— Ну треба ж тобі, не дадуть дідові й на Великдень полежати, — озвалась баба від печі.

— Куди там лежати, бабусю, — сказав Іван. — Ладнайте, дідусю, човен.

— Що?.. — звівся дід на лежанці. —Дніпрова прийшла?.. Невже?

— Ще й як прийшла, — радісно говорив Іван. Він гордився, що перший цієї весни помітив дніпрову воду. Дід звівся з лежанки, шукав чоботи.

— Марно шукаєте, вони на Василькові, —сказав Іван.

— А, бісового батька діти, — незлостиво вилаявся дід. — Ану, виплигуй, козаче, з чужих чобіт.

Василько роззувся й зразу ж підійшов до Мелані:

— Давай мої шкарбани.

Меланя — в плач.

— Замовкніть, бо я вас швидко помирю мокрою ганчіркою ради Великодня! — прикрикнула мати.

— А в чому я піду? — плакала Меланя.

— От лишенько, — сказала баба. — Візьми вже мої валянки, а йому віддай ті шкарбани.

— Я не підтягну-у ваші.

— Добре, я надіну, — згодився Василько й узувся в бабині, теплі од її ніг валянки, побіг слідом за всіма надвір.

Вони поставали над самою річкою і спостерігали, як вона росте, бучавіє, деінде виходить уже з берегів, розливається по молоденькій луговій мураві. Дід дивився на прозору, як скло, воду і беззвучно ворушив губами. І не можна було збагнути: молиться він зараз Богу чи возносить хвалу другій прибутній воді. Червонясто цвіли тополі над дорогою до мосту, легенький вітер перебирав у голубій високості струни їхніх крон, сонце великодньо гріло дітям латані плечі й голі руки, мозаїчно зблискувало на зламах дрібних хвильок.

— Ач як грає наша Рось… — зітхнув дід. — Радіє дніпровій воді. Що ж, старий, сідай знову в човен, запрягайся на перевіз.

— Ще не скоро, — сказав Іван з упевненістю найстаршого серед малечі.

— Чого там не скоро, — встряв Василько. — Завтра, побач, загукають уже зранку: «Подай чо-вен!»

— Ну, не сьогодні ж, — не здавався Йван. — Ще он диви, як високо до дороги.

— За ніч обтопить міст, — сказав дід Йосип. — Вона тиха-тиха, а своє діло робить. Бач, як простягається, як розлягається по траві.

Вода справді наче простягалася, непомітно вже заходила їм у тил, і вони відступили пагорбочком на сухе, під садок.

— А поїдемо на посвіт, дідусю? — спитав Василько.

— Без малих якось обійдемося, — сказав Іван.

— Я тобі не малий, — образився Василько. — Ми ж уже їздили тієї весни.

— Що з того, що їздили. А ості кинути не втьопний.

— Чого це не втьопний? Ще й як кину, тільки б дідусь дали.

— Отож бо й воно, що не дадуть.

— Дадуть.

— Еге, дадуть, щоб викинув за борт, — глузував Іван.

— Ну й викидай, коли тобі гак хочеться, а я вдержу.

— Удержиш?

—І ще й як!

— Та ти за першим замахом сторчакнеш у воду.

—І не сторчакну.

— Ще й якого нирця даси.

— А ти що, купався вже?

— Ану, занишкніть, півні! — сказав дід.

— А візьмете мене на посвіт? — пристав Василько до діда.

— Як не заспиш, то,

1 ... 8 9 10 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прибутні люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прибутні люди"