Читати книгу - "Старі-старі казки"

На загальній Лісовій раді було виішено, що керівником інфоцентру стане Ворон Каркуша. Особистістю він, прямо скажемо, був мутноватою, але професіоналом міцним. Міг написати та натараторити в мікрофон про що завгодно, хоч про космічне кораблебудування, в якому, звісно, ні хрєна не смислив. Аби гроші платили та політична коньюктура відповідала зарплаті. Чи може зарплата відповідала політичній коньюктурі? А от це вже кому як…

Ворон, ясне діло, справлявся з роботою на отлічно. Бо око, як і положено мудрому та хитрому птаху, мав всевидяче, слух гострий, язик підвішений, підхід до вишестоящого начальства і отцов-основатєлєй інфоцентру відпрацьований. Діло, як кажуть, було на мазі. Правда, й здібностями Ворона Боженька не обділив. Він міг за вечір сам склєпати, пардон, написати всю газету, той же матеіал начитати на радіо і зняти сюжети на Ютюб. Тому деякий час лісовики були в абсолютному захопленні й від Каркуши, й від роботи інфоцентру. Нє, ну хіба ж не круто – побачити себе у вечірніх лісових новинах чи ліцезрєть свій фейс на шпальтах газети?

Але… Минув деякий час, награлися лісовики інфоцентром, звикли до нього, та й Ворон злегка зажерся, буцімто, в опозіціонери до місцевої влади поперся. Мабуть, порахував, що інша політична коньюкрута буде прибутковішою. Та й жителі Лісу почали виявляти невдовленя Каркушею. Але людям, чи то пак, звірям, ніколи не вгодиш, так шо це не показатєль. Коротше кажучи, полетів Каркуша у горніїї висі. Іншими словами, в другому місці почав кар’єру робить і «капусточку» сікти.

Та свято місце порожнім довго бути не може, тож очолити інфоцентр запропонували Їжакові. Ну що сказати? Мультик про Йожика в тумані всі бачили? Ну так наш Їжак був викапаним мультяшним Йожиком – заплутаним і закрученм мрійником та романтиком, вольним художником за професією й стилем життя, в голові якого обітали не те шо таракани, а ціла колонія крокодилів. А шо ви думали? Творчєськая лічность – у них у всіх мізки трохи на бока. Оп’ять же Їжак був не дурак випить і красівих дівчат любив. Бажано, смаглявих і темнокосих, але блондинками тоже не брезговав.

Їжак спочатку віднєкувався від тої спокусливої пропозиції, а потім подумав – не святі горшки ліплять, спробую. Знову ж, статус підніметься. Директор інфоцентру – звучить гордо! Хоча з якого боку братися до цієї роботи Їжаку було зовсім нєвєдомо.

Він, до речі, був мужиком самостійним і, як положено їжаку, доволі колючим. В тому сенсі, що справи волів вирішувати сам, а не за кожним чихом до начальства бігати, а на всякого, хто думав інакше, фиркав, кричав, ше й голками сильно колов. Тож Їжака предпочитали не чіпати зайвий раз, хоча зубами в його бік скреготали. Але той, кому крізь голки вдавалося добратися до м’якенького Їжакового починав розуміти, що людина він добра, сердечна, щира, надійна, з широкою душею. Тільки підхід до нього потрібно було знайти правильний, і поважати, як особистість.

І якшо Каркуша працював сам, шоб ні з ким не ділити лаври слави та прибутки, то Їжак такою єрундою не страждав, тож скоро у Інфоцентрі з’явився Бобер. Він відав технічною складовою роботи. Впертий був, як танк, але діло своє знав. Трохи пізніше до них, невідомо звідки, прибилася Лисиця. Правду сказати, вона була трохи бєшеною, але вигляд мала цілком пристойний, і, навіть, казали люди, симпатичний. Тож про те, що Лисиця малость бєшенувата, здогадатися було непросто.

Коротше кажучи, отак вони собі працювали. І все б нічого, все у них виходило, не дивлячись, на мізер грошей і явне недоукоплектування штату, якби не одне «але» – кожному лісовику до інфоцентру було якесь діло. Ясний перець, що інфоцентр, тому й зветься ЦЕНТРОМ, що вічно у всіх на виду і в курсі подій. Тож як вийдуть, бува, які новини на Ютюбі, по радіо чи в газеті, так кожен лісовик і сунеться в офіс, висловити свої претензії: чому я не потрапив, не так сказали, не туди камеру навели, а я думаю з цього приводу зовсім не теє… і т. д, і т. п. Ліс, хоч і був великим, таким, що ногами не обійдеш, та все ж це Не Нью-Йорк, в ньому всі одне одного знали. Та найголовніше, кожен вважав, що тільки він знає, як правильно знімати та подавати новини, писати статті та начитувати матеріали на радіо.

Їжак спочатку дуже переживав. Він був таки був особою відповідальною, до того ж, мав тонку душевну організацію (хоч не кожен це бачив). Настільки переживав та розстроювався, шо бувало, після кожного випуску новин та торби претензій, які валились звідусіль, напивався в усмерть. На те Лисиця йому не раз казала:

– Чи здурів? У тебе робота така, шо як не повернись, яку позу не прийми – хоч сидя, хоч льожа, хоч раком чи боком – все одно будеш не такий. Це, як кажуть, іздєржки проізводства, тільки й всього. Собаки лають – караван іде. Точка.

Та хіба ж хто коли слуха розумних звірей?

… Нещодавно в Лісі сталась цікава подія – відкрили нову Школу Мистецтв. Ну, щоб маленькі лісовики дур’ю не маялись, а були зайняті у всяких там гуртках, студіях та секціях. Правильне діло. Народу поназ’їжджалось – уйма. Концерт влаштували, благо лісовики танцювати і співати самі ловко вміли, тож дорогих «звьозд» запрошувати не довелось – економія для бюджету. Співучі солов’ї та солов’їхи повбиралися у нові, власноруч шиті вбрання, повсідалися на калиноньку і як завели українських народних – любо-дорого слухати. Аж тут горобці з гречки вистрибнули (підобідували саме) і давай на баяні грати, співати та гопака витанцьовувати! Солов’ї та горобці хоч і дружили, та все ж здорова конкуренція між ними існувала. А тут лісовенята на святкову сцену вискочили і ну бальні танці жарить!

Короче, концерт вдався на славу, аж бідний Лев, котрий головував на той час в Лісі, не знав кого медалями награждать. Тож зробив, як завжди: нагородив тих, кого у списки підданці написали. Махнув, не глядя! Хіба в нього інших турбот нема?

Подію, як годиться, висвітлили в новинах, як говориться, по факту: відбулося, сталося, були