Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Надвечір місто облетіла звістка про те, що сьогодні вранці стотисячна Галицька Армія форсувала Дністер і розпочала бойові дії проти червоних, та про початок загального наступу українських армій...

Працюючи з розсекреченими архівами СБУ, що стосувалися часів громадянської війни, я віднайшов вельми цікавий документ — кілька списаних від руки і пожовклих од часу аркушів паперу. Він не стосувався предмету моєї розвідки, та можливо, його зміст може видатися цікавим сучасному читачу.

— На молітву шапкі далой! — гримить голос поруччіка Крігге. Ми усі скидаємо кашкети і хрестимося під гнусаве бубоніння отця-капелана.

Наш взвод у мішковитих, непідігнаних одностроях — цілковитий набрід, люд невійськовий. Здебільшого гімназисти або дрібні чиновники. Одним словом, видовище, напевно, вельми кумедне. Мені нещодавно дали нове військове звання — єфрейтор та значок «за отличную стрельбу», і тепер я замєстітель командіра взвода. За інших обставин я б добряче покпинив би з цих вояків, та зараз більше хочеться посміхнутися на кутні зуби.

Взагалі я — колишній офіцер, лейтенант флоту. Того страшного листопада 1918 був поранений під Моозундом і потрапив у шпиталь у далекому Петрограді. А далі — екзальтований скоморох Керенський, божевільний сифілітик і германський агент Ленін, дибенки-криленки — п'яні погромники у чорних бушлатах... Я порвав і викинув у каламутні води Фонтанки свій офіцерський білет і скерування на лінкор «Святой Павєл», зірвав золотаві погони і виміняв у одного знайомого братішки свою франтову офіцерську шинелю на матроський бушлат і безкозирку, та й із Божою поміччю живим повернувся додому, на Україну.

— В колону по трі становісь,— знову горлає Крігге. Нам видають по тридцять набоїв до цих архаїчних французьких мушкетів, мабуть, із часів кримської кампанії. Що ж, яке військо — така й зброя. Зажилив жмикрут Денікін для нас добрих гвинтівочок.

Наче красномовний Святослав-Завойовник, тримає промову наш командир, єго вискобородь поруччік Крігге.

— Наша рота должна прівєсті к повіновєнію дерзкіх і безбожних малоросійських крєстьян, етіх хохлацкіх башибузуков і малоросійскіх ірокезов, коториє, поправ устої нашого государства — православіє, самодєржавіє, народность — і заразившись большевіцко-гайдамацкім духом, воссталі протів законной власті. За вєру, царя і атєчєство, пуля — дура, штик — молодєц. Впєрьод, чудо-богатирі,— і вказавши абстрактно шашкою кудись на захід сонця, заволав: — Шагом арш!

Ми цілісінький день волочимо натерті в кров ноги курним степовим шляхом. Не інакше, як ідемо на хутори. Холера, чого-чого, а воювати за вєру-царя-атєчество з безбожними малоросійськими селянами мені зовсім не хотілося, навіть попри таку стрімку військову кар'єру. Спитаєте, як я опинився в Добрармії? Сам з'явився до військового комісара, щоб не потрапити під мобілізацію. Вольноопреділяющихся переважно залишили в місті в різних охоронних та комендантських ротах, мобілізованих же одправили десь під Орел і Царицин — в саме пекло війни. А мені зовсім не по дорозі ні з єдинонєдєлімщиками, ні з червоними.

Взагалі багато вже тут пройшло різних властей. Усе змінювалося із калейдоскопічною швидкістю. Спочатку були червоні — ходили строєм у шинелях із червоними бантами і співали Інтернаціонал. Мабуть, ці співи мали якесь містичне значення, на зразок індуїстських мантр, бо після них на базарах щезли продукти і знецінилися гроші. Ще вони носили всілякі гасла на червоних полотнищах. Здебільшого починалися «Да здравствуєт» (по-нашому — «Хай живе») або «Долой» (по-нашому — «Геть»). «Хай живе партія більшовиків», «Хай живе вічна дружба міського пролетаріату з товаришами селянами», «Партія більшовиків — покращення вашого життя вже сьогодні», «Геть жовто-блакитну чуму»... Та попри цей мартопляс, лютувала чрезвичайка, хапали і розстрілювали просто так, за найменшої підозри. Почалися голодні часи. Тоді я вночі ходив на хутори і виміняв грамофон та кілька платівок на мішок борошна. Якби зловив патруль — розстріляли б на місці як спекулянта.

Потім більшовиків вибили якісь вусаті дядьки в кожухах. По місту валялися трупи в шкірянках і шинелях з червоними бантами.

Повстанці обходили кожен двір, виловлюючи ненависних комісарчуків. Завітали й до нас до хати.

— Добридень вам. Скажіть, ви часом не комунія? — ввічливо запитав дядько з обрізом.

— Ні,— якось непереконливо відповів я.

— Та тобі що, геть повилазило, образів святих не бачиш? — прикрикнула на нього моя старенька мати.

Вони зняли кудлаті шапки і перехрестилися.

— Хлопці, може, по стаканчику? — запитав я.

Старший потупцявся, та не витримав.

— Ет, якщо в добрих людей, то можна.

Тоді горілки усім не вистачило. Зависла неприємна тиша. Я згадав про пляшку лікеру, що колись, іще до війни, привіз із Марселя, коли ходив на «купцях».

— Ти диви, яке ж воно добре — як мед з дікалоном,— із захватом промовив дядько, витираючи рукавом вуса.

Та згодом більшовики повернулися з бронепоїздом і встелили вулиці дядьками в кожухах. Потім більшовиків вигнали хвацькі й задерикуваті французькі морські піхотинці. Вони рішучо і швидко стусанами розігнали кволу і нечисельну демонстрацію місцевого пролетаріату із транспарантами «Антанта — геть».

Далі їх змінили нащадки героїв Термопіл — грецька піхота на смішних віслючках із сумними очима. Не знаю, напевно, у їхніх штабах гадали, що це військо зупинить махновську