Читати книгу - "Час зірки"

Таке незнання може видатися шкідливим, але це не так, тому що вона знала багато, так само як ніхто не вчить цуцика махати хвостом, або людину відчувати голод, але вони вміють це робити; вона народилася з цим знанням. Так само ніхто не навчить її помирати: напевно вона помре одного дня, як та кінозірка, кольорову світлину якої вона полюбляла розглядати. Адже в час смерті людина стає блискучою зіркою кіноекрану, це — мить слави кожного з нас, коли чути, ніби окремі різкі звуки свистом вириваються із загального хору.

Коли вона була маленькою, їй дуже хотілося доглядати за якоюсь тваринкою. Але тітка вважала, що тварина — це зайвий рот. Тоді дівчинка вирішила, що їй залишається годувати бліх, коли вже їй не заслужити любові собаки. Через спілкування з тіткою її голова завжди була опущена долі. Але побожність не пристала до неї: тітка померла, і вона більше ніколи не була в церкві, тому що нічого не відчувала, а божества їй здавалися дивними.

У житті відбувається саме так: натискається кнопка і запалюється життя. Тільки моя героїня не знала, яку кнопку треба натиснути. Вона також не усвідомлювала, що жила в індустріальному суспільстві та була в ньому лише ґвинтиком, якого можна замінити. І все ж дещо не давало їй спокою: вона раптом зрозуміла, що не памʼятає ні матері, ні батька, вона забула це відчуття. Але, подумавши, вона казала, що виросла на землі сертану, як хробачливий гриб. Вона говорила, так, але була дуже мовчазною. Іноді мені вдається витягти з неї яке-небудь слово, але воно вислизає у мене між пальцями.

Попри смерть тітки, вона гадала, що з нею все буде по-іншому, що вона ніколи не помре. (Моя пристрасть — бути іншим. У цьому випадку — іншою. Я тремчу, так само знесилений, як і вона).

Цей опис трохи втомлює мене. Я віддаю перевагу правді, яка є в недобрих передчуттях. Коли я позбудуся цієї історії, то повернуся до більш безвідповідального заняття — до незначних передрікань. Я не вигадав цю дівчину. Вона вселилася у мене. Вона взагалі-то не була розумово відсталою, вона жила у благодаті та вірила, як ідіотка. Ця дівчина принаймні не випрошувала їжу, хоч і належала до найнижчого класу людей, що живуть голодуючи. Тільки я люблю її.

Потім — невідомо чому — вони переїхали до Ріо, неймовірного Ріо-де-Жанейро; тітка знайшла їй роботу, потім померла, а вона, тепер самотня, знімала кімнату з чотирма іншими дівчатами, продавчинями з універсамів «Lojas Americanas».

Кімната містилась у мансарді старого дому, побудованого в колоніальному стилі на звивистій вулиці Акре, серед повій, що обслуговували матросів, і складів для вугілля й цементу, недалеко від портової пристані. Брудна пристань викликала у неї тугу за майбутнім. (Що це? Я ніби чую мажорні акорди фортепіано — чи це не символ того, що життя дівчини в майбутньому складеться щасливо? Я радію цій можливості та зроблю все, щоб вона здійснилась).

Вулиця Акре. Оце так місце. Жирні пацюки вулиці Акре. Я ніколи не буваю там і без докорів сумління зізнаюся, що жахаюся цього життєвого бруду.

Час від часу на світанку їй випадало щастя почути життєствердний спів півня, і вона з ностальгією згадувала сертан. Як міг півень кукурікати на вулиці Акре, серед складів, захаращених товарами для експорту й імпорту? (Якщо читач заможний і має добре облаштоване життя, йому треба переступити через себе, аби зрозуміти, як іноді живуть інші. Якщо він бідний, то не читатиме мене, тому що моя книга — розкіш для тих, хто постійно відчуває голод. Я відіграю тут роль захисного клапана, рятуючи середній клас від згубного існування. Я знаю, як страшно переступити через себе, адже все нове зазвичай лякає. Безіменна дівчина цієї розповіді може бути давньою фігурою, її можна назвати навіть біблійною. Вона вийшла з підземелля і не знала квіту. Обманюю: вона була травою).

Задушливими літніми ночами на вулиці Акре вона лежала без сну і відчувала лише піт, піт, який погано пахнув. Цей піт видається мені підозрілим. Не знаю, чи вона була хвора на сухоти, думаю, що ні. У темряві було чутно свист якогось чоловіка, і важкі кроки, і виття покинутого пса. І між ними — тихі сузір’я і всесвіт, який є часом, якому байдужа вона і ми. Так минали дні. Спів півня на криваво-червоному світанку додавав відчуття свіжості її безрадісному життю. Світанкові крики птахів на вулиці Акре: серед каміння бруківки весело вирувало життя.

Вулиця Акре для життя, вулиця Лаврадіо для роботи, портова пристань — для недільних прогулянок, а ще довгі гудки вантажного корабля, від яких невідомо чому стискається серце, і солодкий, хоч і дещо сумний, спів півня. Іноді вона бачила цього півня уві сні. Він зʼявлявся з небуття, підходив до ліжка й вітав її. Але то був неглибокий сон, тому що майже рік вона мала застуду. На світанку її мучив сухий кашель; вона глушила його, занурившись у маленьку подушку. Але сусідки по кімнаті — Марія да Пенья, Марія Апаресіда, Марія Жозе і просто Марія — не прокидалися. Вони занадто втомлювалися на роботі, яка не мала назви, але від того не була легшою. Одна з них продавала пудру «Coty»[15]. Це ж треба! Вони лише поверталися на інший бік і спали ще міцніше. Небо зверху чи знизу? — думала дівчина з північного сходу. Вона лежала, втративши