Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Моє сторіччя 📚 - Українською

Читати книгу - "Моє сторіччя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Моє сторіччя" автора Гюнтер Грасс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 107
Перейти на сторінку:

Але попри все команда Стол-Бертет відстала, а Флойд МакФарланд і Джиммі Моран о десятій годині вечора сьомого дня отримали перемогу. Їм дали нагороду — п’ять тисяч марок. Звісно, наш Віллі Арендт своїм відставанням на сім кіл розчарував навіть найвірніших своїх шанувальників. Та, хоча вартість вхідних квитків зросла вдвічі, велодром усе ж був переповнений аж до самого кінця, до 21 березня, і всі квитки розкупили. Стартували п’ятнадцять пар учасників, а фінішу дісталися лише дев’ять. Під час завершальної церемонії лунали бурхливі оплески. І хоча Стол, цей вродливий хлопець, отримав тих оплесків найбільше, американцям теж заслужено плескали й захоплено кричали, коли вони їхали останнє, почесне, коло. Ясна річ, у королівській ложі сиділи і кронпринц, і принци Турн-і-Таксіс, а також інші аристократи. Один схиблений на велосипедах меценат навіть нагородив наших Арендта і Робля спеціальними призами за докладені зусилля. Стол подарував мені на згадку один зі своїх виготовлених у Голландії насосів. А доктор Вілльнер вважав вартим уваги те, що в усіх учасників перегонів було виявлено посилене виділення білка.

1910

Ну а тепер я вам тут усе розкажу: і шо сама я — Берта, і те, що прозвали мене так, бо ж я не худа, як тичка. Ми жили тоді на квартирі в колонії біля фабрики. Ну і ясно, шо там було завжди повно грязюки та диму. Але коли я починала бурчати, шо знову все прання посіріло на вулиці, поки сушилося, а хлопці постійно кашляють, мій казав:

— Ну все, Берто, тихо будь. Хто працює на заводі Круппа, не може спізнитися на зміну.

Там ми й тулилися всі роки; всі на купі, бо задню кімнатку, за якою ми держали кролів, віддавали двом холостякам — таких ше називають нахлібниками, — тому для моєї в’язальної машинки не вистачило місця, а я ж купила її за свої власні гроші, які змогла зекономити на господарстві. Ну але мій казав:

— Та ну тебе, Берто. Головне, шо дах не тече.

Він робив у ливарному цеху. Там відливали пушки. Ну і все, шо там до них треба. Діло було перед самою війною. Роботи — під зав’язку. І от раз вони зробили якусь велетенську штуку і дуже були горді, бо такої здорової пушки ше в світі ніхто не бачив. Ну а шо всі в нашій колонії працювали в тому ливарному цеху, навіть наші нахлібники, то вже рот в них не закривався і ні про що інше говорити просто не могли, хоч то ніби й був секрет. Але от проблема. Все їм не вдавалося доробити ту пушку. Вона мала бути така, як міномет. Калібр — сорок два сантиметри, тут усе було виміряно до міліметра. Та відлити оту трубу було непросто, і кілька разів вони все запороли. Потім треба було переробляти, тож ніяк не могли скінчити. Але мій казав:

— Я думаю, ми встигнемо, поки все почнеться по-справжньому. Ну а Крупп — він і є Крупп, ше візьме й продасть цю штуку російському царю, причому запросто.

А потім усе таки почалося «по-справжньому», — і вони не продали ту штуку, а стріляли з неї здалеку по Парижу. Ну і називали її «грубою Бертою». Навіть ті, хто мене ніколи в очі не бачив. Але першими так її назвали наші ливарі на квартирі, бо я з них таки справді була найгрубіша. Мені не подобалося, шо про мене всюди говорили, хоча мій і казав, шо вони так не зі зла. Але мені самій пушки ніколи не подобалися, хоч ми й жили біля заводу Круппа. І, як на мене, то не так вже й погано жили. Там навіть гуси та кури бігали по подвір’ю. І майже в кожного була свиня. А навесні всі заводили кролів…

Але ця їхня «груба Берта» не дуже їм помогла у війні. Французи реготали, коли та здорова штука стріляла як хотіла і нікуди не могла попасти. А мого Людендорфф у самому кінці таки забрав у штурмовики, і він звідти прийшов калікою, тож ми більше не могли дозволити собі ту квартиру, а знімали якусь халупу на мої гроші, і мій мені казав:

— Ну шо ти, Берто, не бійся, можеш на себе потратити й більше. Головне, шоб ти була здоровенька…

1911

Мій любий друже Ойленбурґ[5]*, якщо, звісно, я ще маю право так називати вас після всього бруду, вилитого на нас цим негідником Гарденом у його газетних статтях, після яких я був змушений із болем у серці підкоритися тому, чого вимагали від мене державні інтереси, — і залишити напризволяще свого вірного супутника у мандрівках, радника та друга. Але радійте разом зі мною, любий графе: сталося! Сьогодні я нарешті призначив грос-адміралом свого міністра морських справ Тірпіца, який так уміло давав собі раду в рейхстазі із лівими лібералами. Ви не раз м’яко картали мене за надмірну детальність моїх нотаток про наш флот, коли я тішив свій невеличкий талант і малював просто на обкладинках тек із документами, а іноді й у самих

1 ... 8 9 10 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє сторіччя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моє сторіччя"