Читати книгу - "Пам’ять крові"

Ледь улігшись на широкому дерев’яному ліжку, підлітки заснули міцним сном.

Ларко прокинувся, коли надворі вже сіріло. Тихенько, аби не розбудити Левонка, він зліз із ліжка, одягнувся і вийшов на подвір’я. В обійсті було тихо, у хаті світилось лише одне вікно. Ларко пішов до коней, які хрумкали сіном у просторій клуні, а коли вже повертався назад, зіткнувся на розі з Анною. Вона не сахнулась, як він сам, від несподіванки, і в Ларка одразу ж виникла думка, що Анна чекала на нього. Напевно, так воно і було, бо, не виказавши здивування від раптової зустрічі, дівчина тут-таки запитала:

– Розкажеш, як там було в дорозі?

– А що було? – чомусь стривожився Ларко. – Нічого такого не було. Відвезли в Устилуг доручне – та й по всьому.

– Так-таки нічого й не було?

Анна майже впритул наблизилась до Ларка, свердлячи його зацікавленим поглядом. Від неї пахло сіном з різнотрав’я.

– Так-таки й нічого, – здвигнув плечима Ларко, котрому зараз найбільше хотілось доторкнутись до дівчини, яка вже майже притулилась до нього.

– А сідельце кавалерійське під сіном на возі? – стишивши голос, по-змовницьки мовила Анна. – Тато мій драгуном служив у війську, то про коней і сідла я все знаю.

Ларко ошелешено дивився на дівчину, не розуміючи, про що це вона говорить.

– Яке ще сідельце? – щиро здивувався він. – На нашому возі?

– На нашому возі, – смішно перекривила Ларка Анна. – Не дури мене, що нічого не знаєш.

Перед очима в Ларка постав дивний незнайомець, який ховався на їхньому возі, і він ураз згадав, що той говорив про якийсь подарунок під сіном. То ось що то за подарунок!

Глянувши на дівчину, яка чекала його відповіді, нетерпляче притупуючи ногою, Ларко раптом вирішив усе їй розповісти. Він відчував, що Анні можна довіряти, і ця довіра йшла більше від його серця, аніж розуму. А може, то було щось більше, ніж довіра.

– Ти запам’ятав, як той жовнір виставив пальці на руці? – схвильовано запитала Анна, коли Ларко закінчив свою розповідь.

Ларко розгублено подивився на свою правицю, та за якусь мить різко звів руку з виставленими трьома пальцями.

– Отако, – гордий від того, що пригадав, упевнено мовив він. – Таки отако!

Анна подивилась на Ларкову руку, потім перевела погляд на його обличчя. Погляд її став твердим, навіть суворим.

– Ти відаєш, що означає цей знак?

– Нє, – здвигнув плечима Ларко. – Ніколи такого не бачив.

Дівчина зробила крок назад і урочисто випалила:

– Це тризуб – український національний герб. На папері він малюється з чотирьох букв, які складають слово «воля». Зрозумів? В-о-л-я.

– Так, – тихо відповів Ларко, любуючись розпашілим личком Анни, – зрозумів.

Анна знову наблизилась до Ларка, і вимогливо мовила:

– Нікому про це не розказуй, навіть татові й мамі. Цей парубок – наш патріот, як і мої батьки. Він тепер піде в підпілля, бо його буде шукати польська поліція. Тож сідельце те ніхто не повинен бачити. На те він, певно, тобі й натякав…

Вона на хвильку замислилась, а затим рішуче струснула головою.

– У мене тут є свій сховок, там його ніхто не знайде. Уже стемніло, то давай зараз і перенесемо туди сідельце.

– Добре, – одразу погодився Ларко, який тепер був готовий виконати будь-яке побажання Анни.

Вони разом підійшли до воза. Розгрібши руками сіно, Ларко відчув долонями гладеньку шкіру сідла. Йому захотілось побачити його, та надворі вже було зовсім темно. Раптом, на одну лише мить, Ларкові стало шкода такого скарбу, який міг би належати йому. Та він згадав слова Анни, і жаль той одразу ж зник. Він підняв досить-таки важке сідло і рушив за Анною, яка показувала дорогу. Вони зайшли до клуні і, обійшовши коней, попрямували у віддалений куток. Там Анна стала на коліна і почала відгрібати вбік солому. Потім вона нагнулась, і Ларко зрозумів, що дівчина підіймає якусь ляду.

– Клади сюди, – пошепки звеліла йому Анна.

Ларко теж опустився біля неї на коліна і, заледве розрізняючи в темряві отвір, опустив у нього сідло. Десь на півметровій глибині воно вперлось у землю.

– Ну що, поклав? – прошепотіла Анна. – То вставай…

Ляда безшумно лягла на місце, і дівчина спритно прикрила її соломою.

Вони вибрались із клуні і враз завмерли. Повний місяць освітив подвір’я, і навколо стало видно, як удень. Анна