Читати книгу - "Коло Елу"

– Звичайно, і не тільки по гриби.

Дівчинка знову про щось задумалася.

– Ось ми й прийшли, – перервала її роздуми бабця.

Ганна-Софія підвела голову й поглянула вперед. Поміж рядів дерев виднілася хатина. За кілька хвилин бабуся вже відчиняла хвіртку. Перед очима з’явилося обійстя, на якому стояла невелика дерев’яна хата під солом’яним дахом із двома невеликими віконцями.

Бабуся Віра підійшла до дверей, натиснула на велику металеву клямку, і двері поволі відчинилися. Зсередини повіяло холодом. Несподівано дівчинка злякалася. Ні, звичайно, вона була зі своєю рідною бабцею, але місцина не знайома, тут доведеться жити кілька місяців.

Бабця Віра, немов прочитавши думки внучки, підбадьорливо гмикнула, узяла Ганну-Софію за руку й завела в помешкання. Дівчинка переборола страх і переступила поріг. Пізніше вона не раз згадуватиме зі сміхом цей момент. Особливо коли згодом не захоче повертатись у місто. Бабця також жартуватиме над нею з цього приводу.

Ганна-Софія й Віра Петрівна зайшли в невелику напівтемну кімнату, що слугувала одночасно і кухнею, і коморою. Вони поклали свій багаж, і дівчина уважно роззирнулася навколо. Потім бабця провела її у велику кімнату, що була значно світліша за цю.

– Ось тут я живу, – обвівши поглядом помешкання, сказала бабця й, трохи подумавши, додала: – Тут народилася твоя мама. – Вона кивнула головою в напрямку невеликого портрета.

Ганна-Софія підійшла ближче. На неї дивилася красива молода жінка у вишитій сорочці з такою знайомою родимою плямкою біля лівого вуха. Дівчинка автоматично підвела руку й потерла свою, мов переконуючись, що та на своєму місці.

– Мама… – пошепки промовила Ганна-Софія й одразу запитала: – Чому в нас, у Львові, я ніколи не бачила такої світлини?

– Тому що вона лише одна, – відповіла бабця Віра.

У дівчинки назбиралося безліч запитань, але вона розуміла, що про все, що її цікавить, улюблена бабуся розповість сама. Дівчинка слідом за Вірою Петрівною мовчки вийшла з кімнати.

Цілий день онука з бабцею провели в хаті. Старенька показувала, як розпалювати піч, у якій готує. Демонструвала свій трохи дивний, на думку Ганни-Софії, посуд. Навчила набирати воду в криниці. Дівчинка, звичайно ж, не раз бачила криницю, але тут над нею височів дерев’яний журавель, за допомогою якого витягували відро. Згодом вони ліпили вареники. У бабці вони виходили рівненькі, усі однакові, а в Ганни-Софії трохи криві й різні за розміром. Жінка заспокоювала онуку:

– Нічого, зате в тебе кожен має характер. Оцей великий, з надутим животом, напевно, дуже добрий, цей трохи кривобокий, мабуть, плакса, а оцей маленький, який має з боків величезні зуби, – в одному варенику була невдало докупи зліплена вареничка, начебто два великі ікла, – мабуть, великий злюка.

Бабусина гра сподобалася дівчинці, тож доки вони доліпили, більшість вареників мали імена.

Зрештою наварили вареників. У велику тарілку бабуся налила сметани, і вони сіли за стіл обідати.

– Першим з’їм зубастого злюку, а то він нам ще шкоду якусь зробить, – пожартувала дівчинка, і обидві розсміялися.

Дуже непомітно пролетів перший день Ганни-Софії в Тихому. Наступного дня бабця повела дівчинку знайомитися з хутором.

– Хутір у нас справді тихий і невеликий, зо два десятки дворів, – почала розповідь старенька, пропускаючи поперед себе внуку.

– А де люди швидше жили: на хуторі чи в селі? – запитала дівчинка.

– Одні кажуть, що на хуторі, інші – у селі. – Віра Петрівна хитро всміхнулася. – Ось дотепер і сперечаємося, хто з нас старший та головніший.

Вони повільно йшли вуличкою, подекуди зустрічалися хуторяни. Усі чемно віталися з бабцею й нишком зацікавлено розглядали Ганну-Софію. Деяким людям бабця Віра лише відповідала на привітання, з іншими перекидалася кількома словами.

Ганна-Софія уважно роздивлялася хатинки, що були майже однакові – біленькі та під солом’яними стріхами.

На вулиці було гамірно. На одному подвір’ї кудахкали кури, рохкали свині, на другому – голосно мукала корова, докучливо нагадуючи господареві, що її вже час гнати випасатися, на третьому – ґиґотіли гуси, і на додачу все це змішувалось із валуванням та скавчанням собак у кожному дворі.

Дівчинка пильно розглядала все, багато речей вона бачила вперше. Та несподівано до ноги Ганни-Софії хтось доторкнувся, вона навіть відскочила вбік із переляку. Однак це був велетенський кіт, що прийшов таким чином привітати її.

– От рудий. От чортяка, – вдавано сердито крикнула бабця, – а я думаю, де він подівся. Ану мерщій додому, мишей ловити! – І, звертаючись до онуки, продовжила: – Признав у тобі господиню.

– Бабусю, це ваш кіт? – здивовано запитала дівчина.

– А чий же. Бачиш, якого «кабана» вигодувала, – і вона махнула на кота лозиною, що тримала в руці.

Кіт усе зрозумів і чкурнув до хати.

Бабуся й Ганна-Софія вирушили далі. Але раптом до них підбіг надзвичайно великий чоловік, узяв дівчинку на руки й кілька разів підкинув – вона й незчулась, як опинилась у повітрі. Аж бабуся зойкнула від страху за внучку. Та чолов’яга акуратно впіймав дівчинку, обійняв і поставив на землю. Вона навіть не встигла серйозно злякатися.

– Йване, ти чого мені дитину лякаєш? – кинула бабця.

Та велетень її не почув, у відповідь ставлячи свої запитання:

– Це Софійчине дівчисько?

Дівчинка не одразу й зрозуміла, що мав на увазі чоловік.

– Так, це донька Софії.