Читати книгу - "Багряний рейд"

Ще.

Ще.

Стихло так само раптово, як почалося, але Максимові виявилося того досить. Далі пересуваючись тихо, перебіжками, він швидко рушив на крик. На ходу витягнув пістолет, хоч внутрішній голос наполегливо не радив наставляти зброю на своїх. Подібне відбувалося й раніше, але чомусь саме тепер йому того стало досить.

Розумів — нічого не зміниться. Десь навіть готовий був визнати — не правий, стримуватися треба, війна не все спише.

Та все одно квапився.

За три десятки метрів йому відкрилося невеличке урочище. Побачив спину Дуная: той стояв і на щось перед собою дивився. Ступивши ще ближче, Максим уже міг зі свого місця роздивитися все: один вояк, знайшовши замашну гілляку невисоко над собою, вже перекинув через неї міцний мотузок, другий вовтузився, затулений командиром. Вояк потягнув, сильніше, сіпнув з усієї сили — над землею повільно піднявся Колокольчиков.

Заламані назад руки міцно прив’язані до другого краю мотузки, і варто рвонути, не жаліючи сил, як суглоби пронизає різкий біль.

Старший лейтенант закричав, коли ноги втратили опору й він завис між небом і землею. Почав звиватися вужем, та біль від того ставав ще сильнішим. Дунай дивився на катованого, мов на екзотичну рослину, котра до всього виявилася ще й живою. Після чергового крику, коротко замахнувшись, вдарив Колокольчикова кулаком у живіт. Далі удари посипалися один за одним. Дунай молотив старлея, ніби мішок з піском на вишколах. Чи боксерську грушу — замолоду, в школі, Максим вчащав до спортзалу. Але боксер із нього не вийшов, натомість освоїв самбо.

— Досить!

Коломієць витягнув пістолет, вийшов з-за кущів, але поки ні в кого не цілив. Стояв, тримаючи дуло перед собою на рівні пояса. Навіть зробив крок ліворуч, аби жоден із трійці не опинився випадково на лінії вогню.

Дунай рвучко повернувся, та за зброю не схопився. Зміряв Максима повним здивування поглядом знизу вгору.

— Чомусь мене це не дивує, — промовив він.

— Ти про що?

— Твоя поява, Східняче. От саме твоя. Не чекав, але мав підозру.

— Полоненого треба доставити куди слід, — відчеканив Коломієць.

— Полонених на війні допитують, — Дунай вкотре заговорив до нього, мов до підлітка. — Моєї влади тут доста, аби самому вирішувати, куди, коли і як доправити москаля.

— Чого ти хочеш від нього зараз, друже Дунаю? Що може тобі сказати старший лейтенант НКВС?

— Старші лейтенанти іноді знають більше, ніж полковники.

Колокольчиков застогнав.

— Сука! Сука фашистська! Бандера! Нічого не почуєш від мене, ти!

— Впертий, — гмикнув Дунай. — Я вже бачив таких. Ідейний. — Він став до полоненого упівоберта. — Комсомол чи комуніст?

— Кандидат, — простогнав Колокольчиков. — А тобі що до того?

— Міцний горішок, бач, — кивнув Максим, не опускаючи поки зброї. — Я ще раніше помітив. Слухай, хай краще з ним справді не ми й не тут розберемося.

— Ти не маєш повноважень, — кинув Дунай. — Жодних, Східняче. Не розумію, чого ти за нами побіг. Погрожуєш.

— Не погрожую. Свідки є.

— Дуло наставляєш. Свідки є, — парирував у тон йому Дунай, кивнув підлеглому, той пустив мотузку.

Полонений упав, відразу перекотився на спину.

Вояк, котрий стояв ближче, сильно, носаком, копнув його між ногами. Колокольчикова скрутило від болю. З другого боку отримав носаком під куприк, знов не стримав криків.

— Друже Дунаю, тепер досить. Справді.

Слова відскакували від нього. Здавалося, він перестав зважати на протести Коломійця і на саму його присутність. Переступивши через старлея, Дунай став над ним так, аби лежачий опинився в нього між ногами, і запитав, дивлячись згори вниз:

— Коли вже такий кремінь, вояк незламний — чого верещиш? Такі, як ти, терплять. Хіба не про це пишуть у ваших брехливих газетках: комуністи — люди зі сталі? Га?

— Біль не треба терпіти, — вичавив Колокольчиков. — Ти ж цього домагаєшся, аби я кричав. Кричу. Задоволений?

— Я буду задоволений, коли ваша комунія піде геть із мого краю! — гаркнув Дунай. — Ми не для того кладемо голови! Наші жінки лишаються вдовами, навіть не встигнувши повінчатися перед Богом і людьми! Діти народжуються й ростуть без батьків! А скількох дітей ви вбили!

— Ми не вбиваємо дітей!

— Ви вбиваєте найкращих чоловіків! Кров нації! Кожен міг стати батьком не одної дитини! А ви не даєте нам спокійно жити й працювати на своїй землі!

— Це не ваша земля! Сталін звільнить народ від таких, як ти!

— Ми звільнимо наш народ від вашого Сталіна!

Дунаєва рука вже тягнула парабелум із кобури.

— Стій! Не можна так, я сказав!

Тепер