Читати книгу - "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

У своїй розповіді я тільки побіжно торкнусь тих часів, на яких — так охоче! — зупинився б довше, коли б міг викликати в спогадах їх живий дух. Але фарби, які їх оживляли і які тільки й здатні їх оживити, зблякли, і коли я в грудях своїх хочу віднайти те, що так сильно їх тоді хвилювало — біль і щастя, блаженні мрії,— надаремно б’ю я в скелю: жодне живодайне джерело звідтіль більш не бризне, бо господь одвернувся від мене. Наскільки іншими здаються мені вони, ті давно минулі часи! Я на водах мав грати в цій трагедії роль героя, та натомість недосвідчений, новачок на сцені, закохався у блакитні очі. А батьки її, ошукані грою, доклали усіх зусиль, щоб якнайшвидше розірвати угоду, і низькопробний фарс закінчився глумом.

І це все, все!

Тепер минуле здається мені безглуздим і вульгарним, і в той же час страшно подумати, що такими можуть здаватись і ті почуття, які так блаженно, так велично хвилювали тоді мої груди. Мінно, як плакав я тоді, коли втеряв тебе, так плачу й тепер, втерявши в серці своєму кохання до тебе. Невже я так постарів?

О смутна розсудливість! Хоч би ще один удар серця того часу, одна мить тих мрій але ні! Самотній пливу я відлюдним широким морем гірких твоїх хвиль, і давно вже в останньому келиху перестав грати шампанський трунок!

Я послав Венделя з кількома торбами золота, щоб він у місті придбав і влаштував мені житло згідно з моїми уподобаннями. Він, не шкодуючи, сипав там грішми і досить туманно розводився про знатного іноземця, котрому він слугує, бо я хотів зберегти інкогніто. Це навело простодушних людей на дивні думки. Як тільки в домі все було влаштовано для мого приїзду, Бендель повернувся за мною, і ми рушили в дорогу.

Приблизно за годину їзди до міста ми виїхали на сонячну галявину, де нам заступила дорогу святково зодягнена юрба. Карета зупинилась. Заграла музика, задзвонили дзвони, забухкали гармати; голосне «Віват!» розляглось у повітрі. Перед дверцятами карети з’явився в білому вбранні хор дівчат виключної краси, серед них одна, мов сонце поміж зірок, затьмарила всіх своєю вродою. Струнка і ніжна, вийшла вона з кола подруг, зашарівшись стала передо мною навколішки й подала мені на шовковій подушці вінок, сплетений з віття лавра, маслини й троянд, при цьому вона виголосила й невеличку промову, вживаючи таких виразів, як ваша величність, шаноба, любов. І хоч я й не зрозумів, кого вони стосуються, але звуки її срібного голосу так зачарували мій слух, що мені здавалось, ніби передо мною з явилось небесне видіння. Тут заспівав хор, прославляючи доброго короля і щастя його народу.

Така сцена, любий друже, і при яскравому світлі сонця! Вона все ще стояла навколішках за два кроки від мене, а я, без тіні, не міг переступити ту безодню, що лежала між нами, не міг впасти перед цим ангелом ниць. О, чого б я тільки не дав тоді за тінь!

Свій сором, свій страх, свій розпач мусив я ховати глибоко в кутку карети. Але Бендель прийшов мені на допомогу. Він вискочив з другого боку карети, я кликнув його до себе і подав йому з шкатулки, що саме була в мене під рукою, розкішну діамантову діадему, призначену колись для прекрасної Фанні. Він виступив наперед і від мого імені сказав, що його пан не може й не хоче приймати такої пошани, тут, мовляв, сталося якесь непорозуміння. Однак пан хоче віддячити, добрим громадянам цього міста за їх щиру гостинність. Він узяв презентований мені вінок і поклав натомість діамантову діадему. Потім, шанобливо подавши руку прекрасній дівчині, допоміг їй встати і дав знак духівництву, магістрату і всім депутаціям відійти. Ніхто не був допущений до мене. Після цього Бендель наказав юрбі розступитися, стрибнув у карету і ми помчали галопом далі до міста через спеціально збудовану арку, оздоблену гірляндами з листя і квітів. Знову щосили загримали гармати.

Карета зупинилась перед моїм домом. Я хутко проскочив у двері крізь натовпи цікавих, що з’юрмились тут в надії побачити мене. Під моїми вікнами юрба кричала «Віват!», а я звелів кидати їм золоті дукати. Ввечері жителі міст з власного почину влаштували ілюмінацію.

А я ще й досі не знав, що має все те означати і за кого мене вважають. Я послав Раскала на розвідини. Незабаром він з’явився з новинами — нібито з найпевніших джерел — і розповів мені, що добрий прусський король подорожує країною під ім’ям якогось графа, що мого посланця впізнали, і як він зрадив себе й мене, і нарешті, як усі зраділи, коли довідалися, що я зупинюсь в їхньому місті. Тепер, коли стало відомо, що я хочу зберегти найсуворіше інкогніто, вони зрозуміли, якої великої помилки допустилися, намагаючись так настійно підняти завісу таємничості. Але я гнівався так милостиво, так ласкаво, що, напевне, пробачу їм такі прояви їхньої щиросердості.

Отож моєму гультіпаці Раскалу справи ці видалися такими забавними, що він з серйозним виглядом почав запевняти людей в їхній хибній думці. Про все це він доповів мені дуже кумедно і, побачивши, що я аж звеселів, почав вихвалятись передо мною отим досить злим жартом. Чи повіриш? Я тішився тим, що мене, хай і помилково, вважають за короновану особу. Я звелів увечері наступного дня влаштувати бенкет у затінку під деревами, на майданчику перед моїм будинком, і запросити ціле місто.

Таємнича сила мойого гаманця, старання Бенделя та спритна винахідливість Раскала допомогли нам подолати навіть час. Аж справді диво, як можна було за кілька годин так прекрасно і багато все влаштувати. Яка пишнота,