Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вчителька, дочка Колумба 📚 - Українською

Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

259
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вчителька, дочка Колумба" автора Вільгельм Мах. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 126
Перейти на сторінку:
це страшне, страшне. Чи не можна, чи не варто... забути це?

Губи Балча кривить гіркий усміх:

— Забути? Звичайно. Найкраще цьому зараджує саме життя, сам час. Забути! Вам не треба умовляти забути всіх тих, що посходилися сюди пізніше. Та й ми, фронтовики, теж вчимося забувати.

— Слушно.

— Дякую за похвалу. Намагаємось, як можемо. Ось і свідчення: завтра, в неділю, влаштуємо розвагу. Що ви на це?

— Розумна розвага,— якось мимоволі й несвідомо Агнешка впадає в повчальний тон,— не тільки дозволяється, а й необхідна. Ми також у своєму «Колумбові» влаштовували вечірки, танці... Я розумію так, що без алкоголю... Без алкоголю, пане Балч!

— Буде як годиться! Обіцяю.

— Перше очко на вашу користь.

Балч мружить очі й легенько вклоняється Агнешці:

— Перша розсудлива жінка в Хробричках!

— Чому перша?

— З ними тут клопіт. У їхній, так би мовити, психіці все ще квасяться старосвітські погляди. Не люблять, до прикладу, цих руїн. Гаразд. Зате ми любимо. О, гляньте, будь ласка, в сад. Бачите отого чорнявого з лопатою, який нібито копає буряки, та ще й страх як старанно, а сам усе зиркає сюди, шпигує? Садівник Януарій Зависляк. Мій, так би мовити, міністр культури й одночасно міністр... гм... господарських справ. Однополчанин. Має тут, на підзамчі, першорядну забігайлівку, щось на кшталт скромної сільської світлиці культури. Ми її називаємо Клуб. Так солідніше.

— О, чудово! Хотілося б побачити.

— Крім наших роззяв, ви нікого там не побачите.

Стежка, обабіч якої густо росли кущі поруділої бузини й терну, повертає від замку до села. З’являються і зникають людські постаті, проте ніхто не підходить до них, не вітається. «Це мені тільки видається так,— заспокоює себе Агнешка.— Просто я перевтомилася. Надмір вражень». І все ж не може позбутися прикрого відчуття, що придорожні кущі насичені чиєюсь невидимою присутністю, наелектризовані чиїмось диханням, підозріливою увагою, що хтось там причаївсь і стежить за ними. А ось — і підтвердження цього! Якийсь хлопчак на мить вихопився з кущів і сахнувся назад — уже щось комусь розповідає напівголосно, з важким віддихом; чути короткий, притлумлений смішок, перешіптування.

Балч повертає голову в той бік і кричить:

— Чую, чую вас, квіточки! Ану, до хат, митися. Сьогодні субота!

Однак Агнешці видається, що його грубість нещира. Він посмутнів, тільки удає веселого, їй навіть трохи жаль його, але вона відразу ж подумки картає себе за це непотрібне співчуття.

— До того вашого Клубу... жінки теж ходять?

— Отож-бо й є! Не хочуть. Вони не вміють так забувати, як ми. Неписьменні.

— Неписьменність треба ліквідовувати!

Бовкнула-таки, пропало. Страшно! Агнешка відчуває, що ота облога потаємних очей сковує і свідомість, і природність. Та й Балча, здається, теж. Він засміявся коротко й удавано. І вмовк, бо на повороті дороги зненацька залопотіло: утікали дівчата. Одна русявенька кіска, зачепившись за галузку дикої сливи, тріпотіла в низькому сонці. А може, дівча сполохав хтось інший? Так! З протилежного боку наближається до них стара баба з сучкуватим костуром, зігнута вагою жебрачої торби. Помітила їх, пристає, спльовує й через неглибокий рівчак завертає до розчинених дверей недалекої кузні, від якої долинають ритмічні — то високі, то глухі — удари молотків.

— Тьху! Відьма!

— Відьма. Це звучить пишно.

— Баба Бобочка, коли бажаєте. Наш міністр здоров’я і соціального забезпечення.

Бобочка зиркає через плече й знову спльовує. Певно, здогадалася, що про неї мова, і тому її злосливе бурмотіння до самої себе все голоснішає; підходить, заганяє досередини гурт людей біля кузні. Троє чоловіків в рибальських плащах не звертають уваги на її войовничу палицю й залишаються на порозі. Один із них викинув якогось фігля неприродно прямою рукою,— з-під довгого рукава нараз сяйнуло металом.

— Він... без руки. Інвалід...

— Їх ви зустрінете тут багато,— і після паузи вибухнув:— Тут не дадуть забути про війну. Закарбуйте собі!

— Та ви ж самі казали,— борониться сторопіла дівчина,— що намагаєтеся...

— Дідько з цим. А може, я й справді відвезу вас, пані Агнешко, назад, до міста? Не для вас це село, дивуюсь отим дурням з інспекторату...

— Пане Балч — уриває його Агнешка. (Щось шкребе в горлі, ловить себе на думці, а те шкрябання на мові її прихованого самоаналізу не що інше, як бажання сказати щось тоном, якого не любить, але погамувати не може).— Для вчителя «важке» місце — не кара й не ганьба. Навпаки, щось почесне...

— Це всім відоме. Вільно!

— Ви маєте рацію. Банальність. Вибачте... Всі щось дуже приглядаються до нас. Чому?

— Бо ще не бачили мене з такою дівчиною.

Проминули кузню. Осторонь, в покинутому колодязному бетонному крузі, сидить троє підлітків; нічого не помічають: так захопилися грою в карти.

— Боже помагай! — гукнув до них Балч.— Іде карта?

Навіть голів не звели, як поглухли. Все ж, нарешті, один із них, найстарший, русявочубий, закліпав очима, забурмотів напівнепритомно:

— Та так собі, товаришу війт. Аби на чвертку...— Та помітив Агнешку і нараз

1 ... 8 9 10 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вчителька, дочка Колумба"