Читати книгу - "Куркуль"

Він зрідка вставав, важко ходив, а тоді сідав на лаву біля столу. Погляд його падав на красний кут — там колись висіла велика ікона. Мідь по краях окислилась, пішла пігментними тьмяними плямами, неначе стала рябою. На тій іконі було зображено тонколицього Христа. Права частина втратила колір, побіліла, натомість ліва добре збереглася: насичені бежеві з позолотою фарби, чорне волосся, сторожкі очі, що дивилися відверто, нічого не приховуючи. Але тепер на тому місці світлів порожній квадрат — ікону зняв Петро, що взявся боротись із релігією. Він довго проводив із Федотом бесіди, бо той пручався й не давав зняти образ. Але брат наполягав, адже вони викликають підозру в комуністів, якщо ж Федот ні за що не бажає викидати ікону, то нехай віднесе її на горище та сховає як слід. Одного разу до хати припхалися «двадцятип’ятитисячники» із якимось поважним похмурим товаришем у шкіряному пальті, що зосереджено роздивлявся, зазирав у кожну щілину, ледь не обнюхуючи. Потім показав на ікону: чого це, мовляв, ви тримаєте цей мотлох в оселі? Наука довела, що Бога немає, і попи лише дурять людей. Федот буркотів собі під носа, що не товариш буде йому вказівки давати в його домі, але, як товариші пішли, вирішив все ж таки поберегтися — відніс ікону на горище, закутав образ у мішковинну тканину та притрусив сіном, що затуляло щілини.

Але тепер господар дивився на порожнє місце в красному кутку й не знаходив спокою. Бувало, стане на душі важко — Федот перехреститься, поправить лампадку та вдивляється в уважні Христові очі. Які вони неземні… Лише Йому він міг говорити про свої слабкості, про печалі. Адже Він не видасть нікому таємниці: що Шевченко козакує, а насправді слабкий. Огризається, але покірний. Повний сил, але втомився. І ось так сповідається Федот іконі, розкаже про життєву метушню і про теє темне, що, мов вузол, здавлює його. Тоді стає легше: не один він на світі, не один!

А тепер Федот дивився в порожню геометрію кута і йому так кортіло знову повісити цю дошку, схилитися біля неї, промовити болісні слова, що пекли йому душу. Але де там, хіба може Божа велич бути відображеною лише в самій іконі, хіба не злітає Він, наче птах над полем, над всією Землею? І який Господь насправді? Шевченко не міг осягнути цього, але йому так кортіло бачити ці стомлені, направлені в самісіньке нутро очі іконописного образу, які б подивилися на нього, мов прикували Федота. Та не було навіть ікони, і стогнав він, як поранений, проклинав себе, і все марно.

Тут двері відчинились — зайшов Петро. Він щойно повернувся зі зборів, які затягнулися після засідання партійного осередка, хотів було поговорити з братом, а тут така картина: племінниця лежить, горить заживо, а брат зі скляними очима дивиться в порожній кут. Ідіотом Петро не був — скумекав, у чому справа:

— Потрібно йти до голови, щоб він звернувся в район, нехай лікаря пришлють, — насупився Петро.

— Куди? До цього п’янички я ні ногою! — гаркнув Федот.

— Та облиш ти, їй-богу, як дитина мала, — обурився брат.

— Мала чи велика, тобі кажу, щоб я попросив його — та не буде такого! — відрізав Шевченко.

— Ти все зі мною сперечаєшся!.. Упертий баран, — відповів Петро.

— Федюнчику, послухай братика, — звернула до чоловіка заплакане обличчя Саша.

— І ти туди ж… — скипів Федот.

— Радянська влада тобі не ворог, чого ти так розлютився, — умовляв Петро.

— Слухай, ти мені товчеш одне й те саме. Раз бажає пограбувати мене — ворог, — відрізав Федот.

— Ти бреши, а не забріхуйся. Просто багато чого є гнилого, то потрібно його відрізати, — спробував йому опонувати брат.

— Та пішов… — почав був Федот.

— Мовчи! Я кажу, мовчи! Бачиш, їй зле, а ви знову за ворожнечу. Потім будете сваритись. Треба вирішувати щось, — із пристрастю мовила Саша.

Трійця замовкла. Петро всівся на табурет біля пічки, Федот щось стиха муркотів, а жінка відпоювала доньку гарячим калиновим чаєм. Тут Ліда ледь застогнала, мабуть, зовсім було зле; вона повернулась у бік батька й подивилась на його сумне, постаріле обличчя. Менш за все в житті Шевченкові хотілося йти вклонятися голові. Так склалося, що Федот усе робив самотужки, а якщо й наймав помічників на жнива, то лише за гроші. Нікого не просив, ні за ким не бігав. «Я сам кому тре подам», — часто-густо казав він, якщо йшлося про прохання. Брат докоряв йому: гордий, опирається всьому новому. Та не лише в цьому була справа. «Кожен повинен відповідати за себе», — гримів Федот. Не звик він скаржитися, нарікати на когось. Може, тому й було в нього стільки недругів. Саша подекуди приляже поруч із чоловіком, гладить його кучері, намагається дати розуму, умовляє пом’якшати, не такий спротив чинити радянській владі, посидіти мовчки. Але де там! На своєму стоїть, бунтує. Однак нині донька подивилася на нього, а тоді заплющила очі, зблідла, неначе борошно. Ясно було, що їй дедалі гірше. Шевченко подивився на дитину, перевів погляд на брата, а потім глибоко й приречено зітхнув.

Через годину Федот їхав на санках разом із Петром до району. Брат умовив голову, той написав до знайомого медика листа, з яким вони прямували до найближчого шпиталю. Лікаря треба було привезти в село, а шлях неблизький, та й ніч розлилася, мов чорнило, умочивши в нього дерева, поле й горби. Жвавий повільно шоргав промерзлим снігом. Дорога, мов торочка, заплуталась, викручувалась, підводилась на пагорб і тонула в темній, холодній низині. Петро примостився напівлежачи подалі від Федота й зиркав на дорогу, а тоді на брата.

— А пам’ятаєш, як ми тут баштан