Читати книгу - "Колиска сонця"

Вони, як голуби, кохають одне одного. Але іноді… Коли сходить сонце, вона йде повз наше обійстя до річки по воду. Поминає вже ворота перед двором, а потім, як вкопана, зупиняється. Якийсь болючий спогад оживе у її серці і, кинувши у рівчак відра, біжить до нашої хати.

— Немає від нього вісточки? — запитує благально батька.

— Немає, — у відповідь потиху.

І вона, тулячи до грудей руки, знову іде до річки. І зіниці її великих блакитних очей віддзеркалюють воду у тій синій ріці.

Батько не то сумовитим, не то осуджуючим поглядом пильно подивився на мене і раптом щось прорвалось у ньому — ніколи не чув стільки болю в його голосі:

— Люди кажуть, а я, неборе, бачу. Очі вже й пригасли, та серце зіркішим наче б стало. Здумати тільки: чоловік роботящий, добряк — скибка хліба; хата — писанка красна, сама зодягнута, як та пава, а бач, ніяк не заспокоїться, і куди тільки життя навертає. Людина пташиного молока — і того, певне, вдосталь має, а чогось ще бракує… Візьми, приміром, нас із матір’ю. Як впряглися на весіллі у свою долю, — тягли, тягли, аби вас витягнути у люди, — донині не спочинемо: хоч і дорослі стали, але завжди комусь запоможи. Може, не потребуєте, але для кого вже тоді жити?

А чи любились ми, скажи, з матір’ю? Мо ’ і кохались, але чи був час про це думати. Пам’ятаю, вертаюся із лісу — зима така, що дерева від морозу кричать, птиці до небес примерзають, — а ваші десять голодних ротів мені назустріч уже вікна підпирають. Приходить із наймів мати, — ваші десять пар очей відразу у торбу скачуть. Тут і налюбовуйся один одним. Ось і порозгубили любов замолоду, тягнучи свою долю: я по лісах, а мати — по наймах. Глянь тепер — не життя, казка: маєш кожен день на стіл і до столу, жура про днину завтрашню не гризе, а вона…

«Немає від нього вісточки?..»

Може, і правду маєш, що рідко наїжджаєш — чого мучити серце. Хай люди так і надалі кажуть: вони, як голуби, кохають одне одного.

А далі, заспокоївшись, батько знову навернули розмову до сім’ї.

Сестрин малий — щасна би ’ му дорога в житті була — тільки чотири літа хлопцеві минуло, але уже такий розумний. От позавчора сів собі на поріг і дивлюся, як помалу знімають угору із нашої стріхи бузьки, набираючи у крила сили перед вильотом у вирій. А малий підійшов, придивився і питає:

— Діду, чому зажурені?

— Бузьки відлітають… Зима йде…

— Знаєте, діду, що?! Я придумав. Давайте, виліземо завтра вранці на дерево, і коли сонце сходитиме у небо, украдемо його у тайстру і сховаємо у піч. А коли буде бузькам і сусідським курям холодно, покличемо їх до нас у хату грітися. Га?

Од тих слів батькові раптом стало так щемно і радісно, що мало не заплакали. Обхопили голову онука, притисли до грудей і, здалося їм, що тулять до себе вже не голову хлопчика, а завтрашнє ранкове сонце.

Забув й сказати: це літо, нівроку, зродило, як напасне: і на колгоспному лані, і в обійстях. Яблуні у нашім саду тепер, як натомлені жінки з вечорового поля, ідуть помалу у глибінь осені, з боку на бік хитаючись од рясного плоду. От тепер би мені, сину, твоїх рук у поміч. Картоплю б викопали, отаву б покосили, яблука б зібрали, повизбирували сливи та й посушили, аби взимку було онукам і сусідським дітям завжди гостинця якого…

Потім батько довго мовчали, ніяковіли і нарешті призналися, що прийшли просити, чи не зміг би я дістати тут, у місті, таку велику сітку, аби загородити нашим бузькам дорогу на той сусідський клапоть неба, бо чортів п’яниця і справді їх перестріляє.

Раптом у мою кімнату зайшла дівчина з довгим жовтавим волоссям, що двома рівними ручаями обтікало її обличчя, і почала дорікати, чому не прийшов до неї. Вона з самого ранку чекала, адже я так ревно обіцявся. Тут дівчина глянула на батька, якого досі не помічала, і примовкла. Вони, зіщулившись, тихенько сиділи в кутку на ліжку і наробленими руками підпирали підборіддя. Я провів її, і коли повернувся, батько, вимучені дорогою, спали.

Їм снилось, що збирають з вікна третього поверху студентського гуртожитку у бесаги небо, аби якомога більше понести його додому бузькам, бо той клятий сусіда таки перебив усі кури й грозив, що й птахів невинних перестріляє, якщо залетять у той небесний клапоть, що висить над його обійстям.

— Допоможіть, ну, допоможіть мені чимось, Петре Михайловичу, — дівчина перетяла шлях голові колгоспу до кабінету і ридаючи припала до його рукава. — Не витримаю, розумієте, не витримаю. Допоможіть чимось! — благала таким голосом, що я відчув, як у самого під серцем заболіло кожне її слово.

— Чим, скажи, чим я можу тобі зарадити, Маріє?! — зніяковілий голова у розпачі роззирався, шукаючи і не знаходячи потрібного слова.

— Вам вірять, вас у всьому слухаються! — вела, тремтячи всією постаттю, дівчина. — Ви тільки поговоріть з ним — і він зрозуміє!..

— Дорога моя, душу віддав би, аби допомогти тобі, але тут я безсилий, тут нічого вдіяти не можу, повір, — голос голови надірвався і, з усього було видно, давкий клубень застряг у горлі.

— А ви… ви… якби ви знали, як мені болить… що світ немилий. Для всіх сонце світить, а для мене чорне, — схлипувала дівчина, не помічаючи нікого довкола себе…

— Маріє, заспокойся, — боязко і ніжно погладив по щоці голова дівчину, — заспокойся, люба. Щось придумаємо… Он люди чужі, — кивнув на мене. — Як-не-як, ганьба…

— Вам легко