Читати книгу - "Мандрівка в безвість"

— Час від часу не легше, — промовив Юрій.

Ракета мчала ще за інерцією до якоїсь невідомої мети. Дрижачі стрілки показують незначне зменшення швидкості.

Минула година, друга. Трохи розвіялося напруження. Олена відчула, що їй хочеться їсти.

— Може, поснідаємо? — запропонував Ярослав.

— Атож, — підтримує Юрій і разом Олена, — звичайно, може, навіть з вином.

— Коли це пропонують наші жінки, тоді з великим задоволенням підтримаю компанію, — веселішає Ярослав.

— Маріє, дістань-но пляшку.

Незабаром у келихи з прозорої пластмаси ллється червоне густе вино. Ярослав промовляє:

— За щасливе прибуття на Марс!

Цей тост усі зустріли з радісними вигуками.

— За Марс!

— Марс, — урочисто промовляє Олена м’яким, немов оксамит, голосом, — я відчуваю особливу красу в цій назві планети. Марс — звучить гарно і велично!..

— А Дніпро! Україна! Карпати! Чорне море! Невже це не милі й прекрасні назви? — питає її Доморацький.

— Це найдорожчі назви, любий Ярославе! Але для нас — це минуле. Сон… Нам нема туди вороття… ми — безсилі щось вдіяти, повернути цю шалену машину туди. Та й чи потрібно це?.. Чи були б ми там щасливіші, чи не відчули б те саме, що пережили в передгір’ях німецьких Альп? Мені здається, що різниці не було б. Я хочу носити до гроба в своєму серці, як особливу святиню, ці назви… з батьківщини. Коли ми потрапимо до безлюдної планети і там найкращі степи, гори, ріки і моря ми назвемо рідними іменами.

Вино розтікається по кінцевостях, торкається мозку. Порівняння і згадки, здається, офарблюються в м’який, теплий, рожевий колір.

Обличчя Олени Ярош жевріє. На щоках вона відчуває якийсь невідомий ще, особливий вогонь. Такого ще ніколи не траплялося з нею.

— Мені здається, що я випила не шклянку вина, а якогось особливо міцного трунку, — шепоче Олена до Марії.

— Олено! Я не знаю, що сталося, але я тепер згодна упасти і розбитися. Будь що буде, — відповідає Марія.

— О, Маріє! Розбиватися не варто. Адже-ж нам цікаво — що станеться з нами. Те, що було — ми знаємо, і перекреслено раз і на завжди. Але мене цікавить, що станеться з нами. Людину завжди хвилює невідомість її будучини, і вона, немов сліпець, йде навпомацки назустріч своїй долі, яка, до речі, часто-густо готує різні несподіванки. Щось станеться з нами, і, можливо, станеться швидко. Але що? — збентежено питає Олена Ярош.

— співає вона.

Шалений рух у невідомість все збуджує Олену.

Її захоплює незвичайна мандрівка в космічних просторах, про яку вона ніколи не могла й помислити й яка через примхи їх долі і збіг випадків стала дійсністю.

Але в перевтомленому мозку дівчини настає якась плутанина, і все летить сторч.

Незабаром хміль і сон, немов два змовники, поволі оволоділи тілами перевтомлених мандрівників. Олена засинає у своєму фотелі. Поряд на плече Юрія схилилася голова Марії. Штурман Ярослав Доморацький куняє, тримаючи в руках стерно ракети, що мчить у космічному просторі…

— Увага! Увага! Ми наближаємося до якоїсь планети! — схвильовано вигукнув Ярослав.

Спостерігаючи крізь ілюмінатора, він перший побачив, що їх ракета з шаленою швидкістю наближалася до жовтої, яскраво освітленої планети. Командор намагався вирахувати віддаль при допомозі приладів, але це не удавалося.

— Ми примарсюємося! — встиг він ще вигукнути і рвучко потяг рушія парашутного гальма.

Ракету струснуло, немов пульманівського вагона на колієвих стрілках, і вона затрималася на стропах величезного парашута.

— У-а-ах!

Страшенний удар підкинув людей і вони, знепритомнівши, попадали на підлогу каюти.

Тиша. Лише чути цокотіння годинника. Він безпристрасно міряє час на новій планеті. Ярослав Доморацький першим підвівся й огледів сумну картину. Його друзі з скривавленими обличчями лежали покотом на підлозі. Не дивлячися на особливі амортизатори, передня частина ракети увігнулася всередину. Розтрощено розподільчу дошку зі змонтованими на ній приладами. Керма і рушії не діяли, однак радіоприладдя залишилося непошкодженим. Вихідний люк ракети був міцно притиснутий до ґрунту. Ярослав не без деякого вагання розбив молотом грубу потрійну прозору пластмасу вікна.

Минуло ще зо дві години, й мандрівники висадилися на нову невідому планету. Навколо, наскільки сягав зір людини, простяглася велична піскова пустеля без рослин і жодних ознак життя. Якесь світило, подібне до сонця, але набагато гарячіше, освітлювало одноманітний краєвид.

Ярослав і Юрій двічі обійшли навколо ракети, що до половини встрягла у пісок. Вони роздивлялися пустелю крізь далекогляда, але ніщо не привертало їх уваги.

— От тобі й Марс! — розчаровано промовив Ярослав.

— Піскова пустеля, — байдуже відповів Юрій. — Вона, здається, позбавлена ознак життя. Тут не видко слідів марсіян, звірів, чи птахів, нема і славетних каналів…

— Але повітря, здається, тут таке, як і на Землі…

— Ми відкрили одну з величезних таємниць астрономів з Землі, ми довели, що Марс — планета без життя.

— Але чи Марс це? Можливо, ми відійшовши від курсу, могли опинитися на одному з супутників…

— Тут є суходіл і повітря, але цього ще замало до життя людини. Коли б тут була вода і рослинність…

— Тоді це було б справжнє щастя. Вирвавшися з земного пекла, ми змогли б тут існувати… Власною працею здобувати свій щоденний харч. Це було б просте, але справжнє щастя, — міркував уголос Ярослав, і його супутники прислухалися й були згодні.