Читати книгу - "Тіні над Латорицею"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хороших друзів маєш, Клумак… Еге ж. Навіть дівчина тебе, грубіяна, захищає… А постригтися треба. Нічого людей лякати — до самісіньких очей заріс…
— Так він же поет! — жалісно сказала дівчина.
— Поет? — здивувався сержант. — Як же він пише, коли так розмовляє на вулиці? Що він може дати людям? Що сам має за душею?!
— Навіщо так говорите, ви ж нічого його не читали, — ображено відповіла дівчина. — Правда, він іще молодий, але колись друкуватиметься… Ось побачите.
— Гм, — зітхнув сержант. — А постригтися все ж таки доведеться.
— Я пострижусь, — зрадів бородань, — і поголюся.
— Добре. Приведете себе в порядок і завтра зайдете до мене у людському вигляді. Тоді й поговоримо. Ідіть.
— Спасибі! Велике вам спасибі! Я неодмінно завтра пострижуся. Спасибі!
Таня бачила, як бородань разом з друзями швидко попрямував до виходу. Плечі його ще були похилені, але очі уже посміхалися, наче й не він секунду тому ганебно канючив.
— І не лайся більше ніколи, — гукнув навздогін сержант. — Ще раз попадешся, хлопче, пощади не жди!
— Я зрозумів. До побачення!
Дружинник вийшов услід за зраділою компанією.
— Ну, Анатолію, давай сюди свій готель. Чув — учора Юрка під час затримання мало не порізали хулігани? Ох, і дадуть їм тепер, на всю котушку!
Коли Таня, Віталій і дід знову опинилися в кімнаті чергового, біля бар'єра, сержант підвівся, закурив і втомлено потер чоло.
— Ну, так що там у вас сталося? — Він розгорнув паспорти, поглянув на Віталія і Таню, Звіряючи фотографії. Потім зупинив погляд на старому, який уже нервував від тривалого чекання. — А це хто, свідок?
Міліціонер кивнув і почав розповідати.
— Не розумію, — швидко заговорив Віталій, — до чого тут я? Посидів з нею увечері — і все. У мене вранці репетиція, а потім концерт у муздрамтеатрі. Я повинен виспатися. Чому мене забрали? Я тут з Держконцертом, і мені не потрібні ці неприємності! Це ідіотське непорозуміння! Віддайте паспорт і відпустіть.
— Тихше, тихше… Не галасуйте. Зараз усе з'ясуємо.
Таню несподівано охопила байдужість. Навіть сама здивувалася, що їй раптом стало нудно, огидно і байдуже до того, як далі розвиватимуться події. Очевидно, позначилося нервове напруження, в якому перебувала останні години: вона «перегоріла».
— І яке взагалі я маю відношення до цієї навіженої? Якби знав, що вона на таке здатна, нізащо не зв'язувався б. Я ж знайомий з нею лише кілька годин. Це, звичайно, було легковажно з мого боку — запрошувати в номер, але ми тільки вечеряли. Об одинадцятій вона пішла… А зараз мені справді треба спати, у мене завтра робочий день…
«Ну й мерзота ж він, боягуз і зрадник», — майже спокійно констатувала в думці Таня.
— Дівчина говорила, що ви — друг її дитинства. А ви заявляєте, що познайомилися сьогодні, чи, точніше, вчора, — зауважив міліціонер, глянувши на годинник. — Що ви на це скажете, Красовська? — повернувся він до Тані.
— Нічого не скажу. Він говорить правду. — Таня гордовито відкинула голову, зневажливо поглянула на Віталія, який одразу ж відвів очі, і внутрішньо посміхнулася своїм думкам: «Ні, цей міліціонер не діждеться, щоб я плазувала перед ним, виправдувалася, викручувалася».
— Що ви робите в Ужгороді?
— Я вже пояснювала. Проїздом.
— Де зупинилися?
— У подруги.
— Чим займається подруга? Хто вона? Адреса?
— Вона студентка. І не треба її чіпати. Вона ні при чому. Я винна — зі мною і розбирайтеся!
— Куди ви їхали?
— До Мукачевого.
— З якою метою?
— В особистій справі.
— У якій «особистій»?
— Це стосується тільки мене.
— А все ж таки?
— У мене там наречений.
— Де він працює?
— Ви дуже наївний, хоч і сержант.
Усі помітили, як густо почервонів помічник чергового.
— Він — прикордонник… — додала Таня. — І більше не будемо про це говорити.
— Де ви працюєте?
Тані здалося, що в голосі сержанта забриніли єхидні нотки.
— Зараз не працюю. Тимчасово. А взагалі я декоратор, художниця.
— Що за день, — посміхнувся сержант, який уже опанував себе, — самі поети та художники! Богема, да-а… Добре. А що ви робили на карнизі готелю?
— Я вже тисячу разів пояснювала…
— Злодійка вона, — не витримав дід. — Чого ж іще?! Нероба і злодійка. Надумала по вікнах лазити… Усе це вона бреше, що до нього йшла. Може, спочатку і йшла, а потім… Я сам бачив, як вона з одного вікна вилізла і пробиралася до другого.
Таня силою волі виключилася: розглядала підлогу, стіл, стінку, намагалася думати про щось стороннє, не слухати, що плете цей дід. Відчувала, як гірка хвиля ненависті і роздратування знову котить по її тілу. А старий усе говорив і говорив, немов його прорвало.
Нарешті сержант зупинив цей потік слів, звернувшись до Тані:
— Ви були і в інших номерах готелю?
— Так. Я випадково втрапила не в те вікно. Там був порожній номер, тобто не було господаря, але я відразу ж вилізла. Тоді мене й помітив цей… — Вона зневажливо кивнула в бік свідка.
Старий збирався знову скипіти, але сержант відправив його, сказавши, що уже все ясно. Дід пішов незадоволений, що його не вислухали до кінця.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні над Латорицею», після закриття браузера.