Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

— В анонімці нам порадили відшукати записи, зроблені Анджеєм Губицьким перед його від’їздом до Росії, і порівняти із його почерком на пізніших документах, написаних після осені 1866 року, — письмових розрахунках із закупниками зерна, а також на розписках, які він дає кредиторам. Ми підняли архів Ягелонського університету, знайшли зразки його почерку і порівняли їх. І смію вам сказати, що це два різні почерки і підписи двох різних осіб. Прошу, прошу подивитися…

Ян узяв папірці, але, здається, нічого в них не бачив.

— Справжній Анджей Губицький, одружений із панею Ядвігою, уродженою Свіжавськи, справді мав сина, якого, як вам відомо, викрали потім за нез’ясованих досі обставин, але тоді він залишив його в Кракові немовлям і пристав до заколотників. Як вам відомо, — він збадьорився і голос його зміцнів, — це повстання завершилося нищівною поразкою польських сил, залишки яких, користаючись милосердям найяснішого цісаря[22] нашого Франца Йосипа Першого, який амністував повстанців… — Ще один швидкий погляд у бік єзуїта: тепер я все правильно сказав, чи не так? — …перебралися через кордон у Галичину. Цілком можливо, що серед цих заколотників був і наш злочинець, який утерся до поручника Губицького в довіру, силою чи обманом витяг із нього інформацію про його сім’ю і маєток у Накваші, і, повернушись сюди та скориставшись тим, що на наших теренах пан Губицький досі ніколи не був, привласнив собі його ім’я і майно. Ви не знаєте, наскільки злочинці можуть бути винахідливими і…

— Які злочинці? Мій батько — Анджей Губицький, і помер він у власному домі через п’ятнадцять років по описаних вами подіях у Росії!

— Так, Яне, Анджей Губицький міг би бути вашим батьком, якби він був у країні. Але в той час він уже був мертвим. А через три роки після його смерті, восени шістдесят шостого, до Накваші приїжджає самозванець, який і займає його місце. Ви тоді тільки народилися, ви не можете пам’ятати, як усе було, а от ваша мати, пані Ядвіга Губицька, — як вона погодилася прикривати злочинця стільки років і вас виховувати в брехні?..

— Хвилиночку! Ви помиляєтеся! Повстання закінчилося в шістдесят четвертому році, і мій тато одразу повернувся додому! Ми з ним схожі як дві краплі води!

— Напрошується єдине пояснення… Ви впевнені, що не хочете обговорити це наодинці?..

— Впевнений, ваша світлосте!

— Напрошується єдине пояснення: ваша мати, не дочекавшись повернення законного чоловіка, скоює гріх, а потім, вчасно отримавши цього листа, вигадує спосіб, як приховати наслідки гріхопадіння, уже досить помітні. Вона нікому, окрім свого спільника, про цей лист не повідомляє, а переїздить з ним із Кракова до Накваші, де демонструє світові батька своєї дитини, який у буквальному сенсі цього слова займає при ній місце законного чоловіка! До Кракова вони так ніколи і не повернулися.

— Ви забуваєтеся! Моя мати була чесною жінкою шляхетного походження, і не вам кидати на неї тінь ганьби!

— Я не кажу, що все було саме так. Я висуваю припущення. Можливо, не отримуючи вісточок від нього, пані Ядвіга вважала свого чоловіка мертвим, можливо, ваш старший брат, уже доволі дорослий хлопчик п’яти років, міг завадити планам злочинця, бо називати чужого чоловіка татом дитина навряд чи погодилася б. Тому злочинець, збиравшись зайняти місце дідича Накваші, викрав із цією метою вашого брата, щоб таким способом залякати вашу матір і змусити її підіграти йому, — це знає зараз тільки Господь Бог!

У Бродах говорять, що ваша мати мало куди звідси виїжджала, не ходила на прийоми, у себе нікого не приймала і практично сиділа безвилазно в цих стінах. Пані Ядвіга із самого початку могла бути свідомою співучасницею цього злочину, а потім її замучили докори сумління, а можливо, самозванець насильно втримував її від зізнання… Але знову ж таки, ні його, ні її вже немає серед живих. Колишній управитель маєтку теж безслідно зник. Б’юся об заклад, що навіть бабка-повитуха, яка приймала пологи, теж кудись поділася. Не залишилося нікого, хто би щось знав про ті події. Хіба це не дивно?

Це хто ж вас напоумив ворохобити справи такої давності? Хтось, хто, певно, довго пантрував[23] усю цю сімейку і вдень і вночі, і в спеку і в холод, вичікуючи… Як я, наприклад.

— Ви збожеволіли… — Януш повільно сів.

— Ні, його світлість цілковито при своєму розумі, — допіру заговорив отой хатрак, схожий на єзуїта, через якого я усміхався у свої неіснуючі вуса. — Повторюю: усе, що ви тут почули, — це лише наші припущення. Поза сумнівом лише одне: двадцять років тому тут, у цьому домі, розігралася трагедія, і хоча цією справою займалася і наша, і бродівська поліція… — Цього разу погляд єзуїта прикипів до комісара з червоною пикою, і зморшка між бровами в того поглибшала… — винні досі не покарані. — І раптом, нахилившись уперед: — Ви не знаєте, хто міг прислати нам цю анонімку? У вас немає ніяких припущень?

— Не в тому суть, хто її написав! — втрутився його світлість, і єзуїт тільки мовчки зміряв його поглядом. — Важливо, щоб громадяни нашої держави знали, що жоден злочин не залишиться безкарним!

Янек раптом знайшов у собі сили в’їдливо поцікавитися в державних службовців:

— І ви робите такі висновки на основі якихось анонімних листів і конверта з нечітким штемпелем? Я впевнений, що це підробка!

Вони перезирнулися між собою. У мене засвербіло в носі, але я не наважився поворухнутися. Навіщо зайвий раз нагадувати великим світу цього про свою нікчемну присутність?

— Ну що ви! У нас є ще один документ, датований вереснем шістдесят шостого! — завзято вигукнув намісник. — Ми знайшли його в архіві дирекції поліції. Це клопотання дружини такого собі Михайла Добрянського, помічника друкаря з Личакова,