Читати книгу - "Книга забуття"

― Ді-іду-у!

Дід кидає оком у бік хлопчика.

І — Не йди сюди, бо бджоли покусають.

Хлопчик ніби й не чує, зумисне розкарячившись, розхитуючись і загрібаючи ногами в сандаликах, наближається до діда; попутно він присідає біля кожного вулика, щоб привітати бджолину родину життєрадісним прицмокуванням (за правою щокою в нього цокає об зуби карамелька) й подивитися, як бурштинові тільця бджіл розминаються у щілинах входів; під кожною такою шпарою прилаштована поличка (своєрідний ґанок), із якої стартували і на яку приземлялися невгомонні комахи.

— А вас не покусають?

— Не покусають.

— А чого вас не покусають? Хлопчик якусь мить, звівши очі на ніс, без страху стежить за знервованою бджолою, що дзижчить у нього перед лицем.

— Бо я — їхній бог.

На півдорозі до діда малий зупиняється (очевидно дідова засторога таки долетіла його вух), наче бусол у гнізді’ підгинає одну ногу, щоб почухати носком сандалика литку іншої. Погляд у нього недовірливий.

— Хіба ж ви живете в церкві?

— То людський Бог живе в церкві, — каже дід. — А я — бджолиний бог.

Він знімає кепку й кладе її на дах сусіднього вулика, збираючись одягнути на голову широку торбу з темною сіткою перед обличчям.

— А як же ж вони вас упізнають у цьому мішку?

— По мішку й упізнають.

— А я? Якщо я вдягну мішка, то бджоли подумають, що я — їхній бог? — хлопчик вимовляє «бжджоли».

— Вони подумають, що це якийсь малий у мішку.

Хлопчик, примруживши око, вивчає діда поглядом.

— А коли я виросту, то стану богом?

— Може, й станеш. — Дід проводить п’ятірнею від чола до потилиці по доволі густій чуприні. — Життя покаже, хто кому голова колгоспу.

— А на бога треба вчитися?

— Аякже.

— Де? У школі?

—І в школі теж.

— А ще де?

— Всюди.

—І в кукурудзі?

Дід дивиться на онука трохи здивовано, трохи запитально, мовляв, що за фантазії? Стенає раменом.

— Не знаю, чого доброго можна навчитися в кукурудзі, — каже він і вказує поглядом на хвіртку. — Біжи — грайся.

Хлопчик корчить невдоволену міну.

— Нє-е, — капризно перечить і сідає долу. — Хочу подивитися, як ви димом дмухаєте. Нащо ви на них димите? Хочете, щоб поздихали?

Дід терпляче роз’яснює:

— Щоб не кусалися. Коли бджоли чують дим, то думають: якщо є дим, то є й вогонь, а вогонь — це небезпека, отже, треба рятуватися. Щоб вижити, потрібно запастися харчем — медом, бджоли швиденько набирають його повен зобик, а коли в них зобик забитий медом, вони не можуть вигнутися так, щоб ужалити.

У малого одразу ж виникає запитання:

— Який зобик?

Проте дід, на відміну від інших дорослих, ніколи не губиться перед його запитаннями.

— Ти цукерку зараз де тримаєш? — і собі запитує він.

Хлопчик роззявляє рот і вказує на нього пальцем.

— А якби був бджолою, то тримав би в зобику.

— Зобик — це бджолиний рот?

— Можна й так сказати. Тільки він розташований у бджоли не в голові, а в животі.

— А-а, — вдоволений поясненням, тягне хлопчик. — А чого одні вулики толюю покриті, а другі під бляхою? Бо в тих бджоли багатші? У них більше меду? Так?

На їхньому хуторі тільки сім хат, і їхня — єдина під бляхою, інші під шифером або черепицею. Лід Кулко свою халупу недавно руберойдом покрив, у самотньої баби Ксеньки та багатодітних Мульків ще під соломою стоять, а в Міська взагалі невідомо що на даху робиться, наче це не будівля, а купа сміття.

Дід шкребе за вухом і мовчки дивиться на малого — він і не підозрював, що тому вже відомо про соціальну нерівність. І хоча Карл Маркс цілу науку розробив, а Ленін її в життя втілив і з усіх пам’ятників на правильний шлях кепкою вказує, та й районна газета «Будівник комунізму» кожним номером на рівність і братерство благословляє, а все одно в одного хата під бляхою, а в іншого — купа сміття, і нічого ти поки що з цим не вдієш.

— Жерсть — хороше покриття, але для вулика не дуже придатне, — тлумачить, наче дорослому. — Відлунює на кожну дощову краплю, а бджоли від цього тривожаться. Руберойд поглинає звук, але під час спеки може трохи смердіти, що теж недобре — бджоли не люблять різких запахів.

Дід ще рота не стулив, а хлопчик уже з новим запитанням:

— А чого бджоли кусаються?

Й отримує негайну відповідь:

— Там де мед, там і жало.

— А чого?

Дід здвигає плечем.

— Так уже повелося. Може, для рівноваги. — і в пожвавлюється. — Що характерно: агресивні бджоли збирають більше меду, ніж мирні. Хіба не аргумент? — його брови стрибають на чоло, а потім, повернувшись у попереднє положення, схвильовано танцюють на місці. — Природа про все подбала. Природу отак із ходу не збагнеш. Ніхто не знає чого в бджоли більше порядку, ніж у людини.

Хлопчик не зводить із діда зацікавленого погляду, сенс його слів зрозумілий йому не більше, ніж сенс бджолиного дзижчання. Він нічого не знає про цей довколишній світ, але йому досить комфортно в ньому, бо він іще є його повноцінною частиною; всі діти з часом виростають, дорослішають, відчужуються від світу, стають у ньому чужорідними тілами. Хлопчик поки що